Високо над ним на вершині скелі, чітко окреслена на тлі полуденного голубого неба, маячила маленька постать чоловіка. Вона стояла цілком нерухомо, і її нерухомість здавалася погрозливою.
Манатассі з’їв маленького холодного пшоняного млинця й випив чистої крижаної води зі струмка, перш ніж далі підійматися крутим схилом. Тепер він побачив й інші постаті. Вони з’являлися мовчки й несподівано на крутих і таких, які легко захищалися, місцях дороги й дивилися на нього.
Один із них стояв на величезному валуні в сорок футів заввишки й повністю блокував прохід в ущелині. Той чоловік був високий, мускулистий і добре озброєний. Манатассі його впізнав, то був командир одного з його колишніх полків.
Манатассі зупинився біля валуна й дозволив плащеві ковзнути вниз, відкривши своє обличчя, але чоловік на вершині його не впізнав, не зміг упізнати свого царя в цьому знівеченому обличчі, з якого біль і ненависть обідрали плоть, а удари батогом і києм змінили його форму.
«Невже я так змінився? – похмуро подумав Манатассі. – Невже жоден чоловік більш мене не впізнає?»
Він і вартовий довго дивились один на одного, перш ніж Манатассі заговорив:
– Я шукаю Зингалу, коваля.
Він знав, що, хоч Зингала й приєднався до вигнанців, такий знаменитий майстер мусить мати ще багато замовників, які шукатимуть його. Тому самого й неозброєного його можуть пропустити, прийнявши за одного з таких клієнтів.
Вартовий, що стояв на камені, злегка обернув голову й показав підборіддям угору по ущелині, й Манатассі пішов далі.
Він піднявся вгору вузькими сходами, які підіймалися по чорній скелі поруч із водоспадом, і, коли Манатассі вийшов на вершину, там його чекали озброєні й мовчазні люди. Вони пішли за ним позаду й по обидва боки, коли він рушив єдиною стежкою крізь густий ліс, який накривав гребінь гори.
Дим від печей указував дорогу Манатассі, й він нарешті вийшов до природного амфітеатру в скелях, такої собі улоговини завширшки в сотню кроків, де Зингала удосконалював своє мистецтво з обробітку заліза.
Старий майстер стояв біля одного з горнів, наповнюючи рудою його черево, кожен шматок такої руди він ретельно відбирав. Його учні шанобливо стояли кружком, готові докинути поверх руди вапняк і деревне вугілля.
Зингала випростався від своєї праці й ухопився руками за зболені м’язи спини, дивлячись на високого незнайомця та його ескорт, що увійшли до заглибини. Було щось знайоме в ході того чоловіка, в тому, як він тримав свої плечі, в його нахиленій голові, й Зингала спохмурнів. Він опустив руки по боках і невпевнено зачовгав ногами, коли риси того чоловіка доторкнулися до його глибокої пам’яті. Незнайомець зупинився перед ним і втупив погляд в обличчя Зингали – погляд своїх жовтих лютих очей, яким годі чинити опір. Коваль швидко подивився вниз на ноги незнайомця й побачив глибоку розколину між великим пальцем та всіма іншими. Зингала зойкнув і впав обличчям на землю. Він узяв одну з деформованих ніг Манатассі й поставив її на свою підбиту сивиною голову.
– Наказуй мені! – вигукнув він. – Наказуй мені, Манатассі, Великий Чорний Звір, Грім Небесний!
Інші почули ім’я, й усі попадали на землю, наче скошені блискавкою.
– Наказуй нам! – вигукнули вони. – Наказуй нам, Чорний Бик тисячі корів.
Манатассі подивився на гурт вигнанців, що повзали в нього під ногами, й заговорив, не підвищуючи тону, але голосом, який проник у серце кожного з них:
– Я дам вам лише один наказ – ПІДКОРЯЙТЕСЯ!
Горн був зроблений у формі черева вагітної жінки, а вхід мав форму її піхви між розчепіреними стегнами, виліпленими з глини.
Щоб запліднити розплавлену руду, Зингала встромив в отвір піхви оленячий ріг міхів. Насадка з оленячого рога була виготовлена у формі фалоса, й робота виконувалася у суворій ритуальній послідовності, тоді як підмайстри співали пісню народження, а Зингала у шкіряному фартусі обливався потом і трудився, як повитуха, роздимаючи шкіряні міхи.
ebooksa