Сонячний Птах

Коли нарешті витягли глиняну заглушку й розтоплений метал витік вогняним струменем у піщані форми, пролунав шепіт полегкості та привітань від тих, котрі спостерігали.

Користуючись ковадлом із бурого залізняка й набором спеціальних молотків, Зингала викував лев’ячу лапу з п’ятьма масивними кігтями з твердого металу. Він обточив її, відшліфував і відполірував, а потім знову нагрів і загартував у крові леопарда та в жирі гіпопотама.

Один із досвідчених майстрів чинбарної справи спорудив гніздо із зеленої шкіри слона й підлаштував його під обрубок правої руки Манатассі. Лапа із залізними кігтями була надійно прилаштована в шкіряному гнізді, а коли гніздо пристебнули до обрубка руки Манатассі, то він здобув собі страхітливу передню кінцівку.

Кані, верховний правитель венді й марнославний єдинокровний брат Манатассі, лежав на своїй коханці, коли залізні кігті зірвали половину його черепа. Дівчина під ним зойкнула й утратила з переляку тяму.

Сондала, цар бутелезі, мав багато підлеглих, велику кількість худоби, мало землі, придатної для пасовищ, і ще менше води, щоб допомогти своїм людям і коровам пережити сухий сезон.

То був маленький жилавий чоловічок, зі швидкими нервовими очима й завжди готовою усмішкою. З усіх племен, що оселилися понад великою річкою, його народ останнім прийшов із півночі й тепер був затиснутий між могутнім племенем венді з одного боку й довгобородими та брунатношкірими дравами в білих одіннях – із другого. Він мав характер, схильний до розпачу, готовий прислухатися обома вухами до будь-якої пропозиції.

Він сидів біля вогню й метав швидкі погляди на сухорлявого богоподібного чоловіка, що перебував у протилежному від нього кінці хатини, – царя з понівеченим обличчям, пташиними ногами й пазуристою залізною лапою замість руки.

– Ти маєш дванадцять полків, по дві тисячі людей у кожному, – сказав йому Манатассі. – Ти маєш п’ять квітників дівчат по п’ять тисяч людей у кожному. Ти маєш, згідно з останнім підрахунком, сто двадцять сім тисяч голів худоби – биків, корів, телят і волів.

Сондала всміхнувся й стривожено заворушився, здивований обізнаністю царя венді.

– Де ти знайдеш їжу, траву й воду для такої кількості? – запитав Манатассі, й усміхнений Сондала став зацікавлено слухати. – Я надам тобі пасовища й землю. Я надам тобі землю, багату фруктами й покриту буйною травою, землю, на якій твій народ зможе прожити протягом десятьох поколінь, не відчуваючи жодних обмежень.

– А чого ти хочеш від мене? – нарешті прошепотів Сондала, досі всміхаючись і швидко кліпаючи очима.

– Я хочу, щоб ти віддав свої полки під мою команду. Я хочу мати твого списа у своїй руці, я хочу, щоб твій щит затуляв мене та моїх воїнів.

– А якщо я відмовлюся? – запитав Сондала.

– Тоді я вб’ю тебе, – сказав Манатассі. – І заберу твої полки й усі п’ять квітників твоїх дівчат, і всі твої сто двадцять тисяч худоби, крім тих десятьох, які я принесу в жертву на твоїй могилі, щоб виразити повагу до твого привиду.

Манатассі посміхнувся, й то був такий жахливий оскал зубів на понівеченому обличчі, що власна усмішка Сондали закрижаніла.

– Я твій собака, – сказав він хрипким голосом й опустився перед Манатассі навколішки. – Наказуй мені.

– Я дам тобі лише один наказ, – лагідно промовив Манатассі. – І цей наказ буде – ПІДКОРЯЙСЯ!

Протягом першого року Манатассі уклав договори з племенами вінго, сатаса і бей. Він розбив війська кхота в одній нищівній битві, застосувавши таку революційну й нещадну тактику, що цар кхота, його дружини, придворні вельможі та принци були взяті в полон двадцять хвилин по тому, як розпочалася битва. Замість винищити чоловіків, забрати жінок і худобу, як велів звичай, Манатассі наказав задушити лише царя та царську родину, потім скликав розбиті полки, які ще збереглися й перебували під командою своїх командирів, і примусив їх заприсягтися у вірності йому. Вони дали присягу одним громовим голосом, від якого, здавалося, затремтіло листя на деревах, а пагорби захиталися на скельних основах.

На другий рік, після закінчення дощового сезону, Манатассі пішов на захід і дійшов так далеко туди, де тягнеться пустельний берег, на який вічно накочується холодний зелений морський прибій. Він виграв чотири великі битви, задушив чотирьох царів, уклав договори з двома іншими й додав майже сто тисяч воїнів до своїх полків.

Люди, близькі до Великого Чорного Звіра, знали, що він рідко спить. Здавалося, всередині у нього існує потужна сила, яка постійно підштовхує його й не дає йому ані відпочивати, ані втішатися. Він їв, не відчуваючи смаку їжі, в тій неуважній манері, в якій чоловік кидає поліно у вогонь лише для того, щоб підтримати полум’я. Він ніколи не сміявся й усміхався лише тоді, коли його підлеглі все виконували, як йому хотілося. Він користувався жінками з недбалою брутальністю й не приятелював із жодним чоловіком.