– Це моя відповідь, – сказав він, і через мить Гасан запитав:
– Чого ти хочеш від нас?
– Дві речі, – відповів Манатассі. – Щоб ти не чинив опору, коли я захочу переправити своє військо через річку на твоїй території. Ти повинен розірвати свій договір про взаємну оборону з Опетом – і мені потрібна залізна зброя. Моїм ковалям знадобиться ще десять років, щоб озброїти так багато людей. Я хочу одержати зброю від тебе.
– За це ти віддаси нам золото Опета й шахти серединного царства?
– Ні! – сердито гарикнув Манатассі. – Я віддам тобі золото. Воно мені не потрібне. Це прóклятий метал, м’який і ні на що не придатний. Я віддам тобі все, що має Опет, але… – він помовчав, – шахти серединного царства більше ніколи не працюватимуть. Люди ніколи більше не спускатимуться туди, щоб помирати неприродною смертю у глибинах землі.
Гасан хотів запротестувати. Без золота серединного царства зникне причина для його власного існування. Він міг уявити собі гнів імператора Чана, який утратить можливість торгувати з країною золота. Пальці Омара остерегли його, їхній м’який доторк говорив з усією очевидністю.
«Ми ще матимемо час для дискусій».
І Гасан узяв до уваги застереження брата, він придушив свій протест у собі й натомість усміхнувся Манатассі.
– Ти матимеш зброю. Я особисто за цим догляну.
– Коли? – запитав Манатассі.
– Скоро, – пообіцяв Гасан. – Як тільки мої кораблі повернуться з країн, які лежать за східними морями.
«Ланнон постарів за останні кілька років», – подумав Гай. Проте зміна була для нього сприятливою: нові лінії, які змережали його обличчя, применшили красу його рис, але надали їм гідності. Навколо рота зберігся вираз тієї самої вередливості, набундюченості зіпсутої дитини, але до його рота ніхто пильно не придивлявся.
Його тіло було таким самим молодим і дужим, яким воно було завжди, й тепер, коли він стояв голий-голісінький на носі човна в позі гарпунера, кожен м’яз на його плечах і спині чітко виділявся під намащеною шкірою. Сонце позолотило йому тіло в колір темного меду, й лише сідниці, завжди прикриті штаньми, мали колір слонової кістки. Чудове створіння, якого боги любили більше, ніж будь-кого іншого, і Гай відчував розпач, коли порівнював із його тілом власне тіло.
У його свідомості складалися слова пісні, присвяченої Ланнону, ода його красі. Мовчки штовхаючи скіф по гладенькій воді озера, він відчував, як слова штовхаються в його голові, як листочки, несені вітром, потім вони опадали, складаючись у фрази, й пісня була готова.
Стоячи на носі, Ланнон зробив знак вільною рукою. Він не озирнувся, так і стояв у своїй позі, прикипівши поглядом до води, і Гай повернув човна майстерним порухом жердини. Раптом тіло Ланнона вивільнило сконцентровану енергію у плавному вибуховому ударі, розгортанні напружених м’язів, коли він метнув довгий гарпун крізь поверхню води. Вода хлюпнула й завертілася водовертю, і волосінь, згорнута на дні скіфа, почала розмотуватися й з характерним свистом утікати через борт у воду.
– Ось так! – вигукнув Ланнон. – Чудовий кидок! Допоможи мені, Гаю!
І вони вдвох стрибнули до волосіні, сміючись від збудження, а потім лаючись від болю, бо волосінь, що пробігала в них між пальцями, обдирала їм шкіру. Удвох вони пригальмували швидкість риби, яка втікала від них. Скіф утікав від берега в озеро, бо риба шукала глибшої води й тягла їх за собою.
– В ім’я святого Ваала зупини її, Гаю, – попросив Ланнон, важко відсапуючись. – Не дозволяй їй утікати на глибину, бо там ми втратимо її напевне.
І вони налягли спільною вагою обох своїх тіл на волосінь. М’язи на руках і плечах Гая стали вузлуватими, наче кільця пітонів, і риба повернула назад.
Вони витягли її на поверхню, де вона робила кола під скіфом, і, коли величезна вусата голова визирнула з-під води, Ланнон закричав:
ebooksa