Сонячний Птах

– Тримай її!

Гай обмотав волосінь навколо зап’ястка й відхилився назад, утримуючи вагою свого тіла вагу риби. Скіф небезпечно нахилився, але Ланнон схопив важкого кия й завдав удару по блискучій чорній голові.

Поверхня води вибухнула, коли риба засмикалася в агонії, й збурена вода вилилася на них обох справжнім водоспадом, намочивши їх із голови до ніг.

– Бий її! – кричав Гай. – Убий!

І, напівзасліплений бризками, Ланнон молотив по величезному рилу. Деякі з його ударів давали маху, били по борту скіфа, відколюючи від нього дошки.

– Бий не по борту, ти, йолопе! Бий по рибі! – кричав Гай, і нарешті риба була мертва, повисши у воді поряд із човном.

Сміючись, засапавшись і лаючись, вони пропустили товсту волосінь крізь зябра й, перетягши через планшир, витягли на борт рибу – слизьку й чорну, з черевом сріблястого кольору й виряченими очима. Вуса над її роззявленою пащею досі тремтіли й смикалися, коли вона заповнювала своїм тілом човен, удвічі довша, ніж Гай, і надто товста, щоб він міг обхопити її руками.

– Це страховище, – відсапувався Гай. – Більшої риби я ніколи не бачив.

– Ти назвав мене йолопом, – сказав Ланнон.

– Ні, величносте, я розмовляв сам із собою, – усміхнувся Гай, відкорковуючи амфору й наливаючи обом вина.

Ланнон підняв свою чашу до Гая й усміхнувся йому над краєчком.

– Лети для мене, Сонячний Пташе!

– Ричи для мене, Великий Леве!

І вони випили вино водночас, а потім засміялися, як малі діти.

– Ми давно не були з тобою так близько, Гаю, – сказав йому Ланнон. – Нам слід зустрічатися частіше. Ми старіємо надто швидко, ти і я, наші турботи й обов’язки огортають нас, і ми заплутуємося в павутині, яку самі сплели. – Тінь промайнула перед очима Ланнона, й він зітхнув. – Я був щасливий протягом кількох останніх днів, цілком щасливий уперше за багато років. – Він подивився на Гая майже сором’язливим поглядом. – Мені дуже приємно з тобою, старий друже.

Він нахилився й незграбним рухом поплекав Гая по плечу.

– Я не знаю, що я робив би без тебе. Ніколи не покидай мене, Гаю.

Гай почервонів, спантеличений у своєму збентеженні, до такого настрою в Ланнона він не звик.

– Не турбуйся, величносте, – відповів він хрипким голосом, – я ніколи тебе не покину.

І Ланнон опустив руку й засміявся, протиставивши своє збентеження збентеженню Гая.