Сонячний Птах

Ланнон і Гай стояли вдвох біля поручня на кормі й дивилися, як їхній острів поринає в темряву, коли галера швидко відпливла, а її кільватер мерехтів у світлі місяця.

– Я запитую себе, чи ми коли-небудь повернемося сюди, Гаю, – тихо промовив Ланнон, а Гай стривожено заворушився біля нього, але нічого не відповів. – У мене таке відчуття, ніби я щось залишаю тут, позад себе. Щось дорогоцінне, чого я вже ніколи не віднайду, – провадив Ланнон. – Чи ти відчуваєш те саме, Гаю?

– Можливо, ти спогадуєш свою юність, Ланноне. Можливо, останні кілька днів були її закінченням.

Вони замовкли, злегка похитуючись у ритмі руху весел галери. Коли острів сховався в темряві, Ланнон заговорив знову:

– Я пошлю тебе на кордон, Гаю. Будеш там моїми очима й вухами, старий друже.

– Я ненадовго, серце моє, – вибачливо промовив Гай, хоч Таніт не сказала йому нічого і приділила всю свою увагу витонченому поїданню ґрона пурпурових ягід винограду. – Я повернуся назад раніше, ніж ти встигнеш помітити, що мене нема.

Таніт скривила обличчя, так ніби одна з ягід виявилася кислою, і Гай подивився на її обличчя з певним роздратуванням. Воно було безтурботне, гарне й непоступливе, як обличчя самої богині.

Гай давно вивчив усі відтінки настрою Таніт, кожен вираз або нахил голови. Він зачаровано спостерігав, як вона змінювалася від дитини до повністю розвиненої жінки, від пуп’янка до розквітлої квітки, й досліджував її з терпінням і відданою любов’ю, але цей її настрій він не знав, як розвіяти.

Таніт облизала довгий великий і вказівний пальці кінчиком рожевого язика, потім із цікавістю оглянула свою руку, вигинаючи її з боку в бік, щоб упіймати світло.

– Нема нікого іншого, кому цар міг би доручити цю місію. Це справа надзвичайної ваги.

– Ще б пак, – промурмотіла Таніт, досі роздивляючись свою руку. – Як ото не було нікого іншого, хто міг би податися з ним рибалити.

– Ти нічого не розумієш Таніт, – спробував пояснити їй Гай. – Ланнон і я були друзями від самого дитинства. Ми часто бували на островах в ті давні дні. Це було наче паломництво в нашу юність.

– Поки я сиділа тут сама-одна з твоєю дитиною в животі.

– Це тривало лише п’ять днів, – нагадав їй Гай.

– Лише п’ять днів! – передражнила його Таніт, і її щоки спалахнули, повідомивши, що її настрій змінюється від криги до вогню. – Присягаюся своєю любов’ю до богині, я не розумію тебе! Ти запевняєш мене в тому, що кохаєш мене, проте, коли Ланнон Гіканус поманить тебе пальцем, ти біжиш до нього, засапавшись, як цуценя, й перекидаєшся на спину, щоб він міг полоскотати тобі черево!

– Таніт! – заусміхався Гай. – Присягаюся, ти ревнуєш!

– Ревную! – скрикнула Таніт і схопила таріль із фруктами. – Я тобі покажу ревнощі!

Вона пожбурила в нього таріль і, поки він ще летів, стала шукати нові снаряди.

Стара Айна, що дрімала на сонечку в кінці тераси, прокинулася в розпалі шторму й приєдналася до Гая в його втечі. Вони знайшли схованку за кутом стіни, й Гай обережно визирнув звідти й виявив, що на полі битви нікого нема, але він почув, як Таніт плаче десь у домі.

– Де вона? – запитала Айна тремтячим голосом.