Його очі швидко пристосувалися, й він відчув, як його серце стрепенулося від шоку, коли він побачив те, що побачив. Гай стояв у центрі широкої рівнини, такої собі злегка увігнутої чаші, обрамленої низькими пагорбами.
Окрім кругової відкритої місцевості у сто кроків завширшки, в центрі якої стояв Гай, рівнина здавалася чорною від величезної кількості воїнів. Гай зі страхом скинув поглядом на цю кількість і не наважився навіть почати підрахунок їхнього числа. Він ніколи не повірив би, що земля може витримати таку масу, вона була нереальною, просто кошмарною – і враження нереальності підсилювалася погрозливою мовчанкою чорних орд. Лише пера їхніх головних уборів погойдувалися під млявим вітерцем розжареного полудневого повітря.
Спека та натиск людності загрожували задушити його, й він розпачливо озирався довкола, так ніби шукав дорогу до втечі. Сторч стояв біля нього й тримав на плечі сокиру з грифами. Гай відчув легке тріпотіння гніву проти зради цього чоловіка, проте вона здавалася йому мало важливою в порівнянні з грандіозністю ситуації, яку він щойно відкрив.
Сторч не дивився на нього, натомість він спостерігав за групою воєначальників венді, які стояли біля невисокого підвищення в протилежному кінці кола, чистому від людей. Підвищення було голим, але приваблювало увагу їх усіх, наче порожня сцена, на яку незабаром мають вийти головні актори.
Знову пролунав голос, який запитав:
– Хто шукає Великого Чорного Звіра, хто полює на лева?
Жарка мовчанка й тиша тривали, потім раптом величезна кількість людей заворушилася й зітхнула, коли на підвищення вийшов чоловік.
Високий вінок із пер чаплі на його голові й розмір підвищення, на якому він стояв, зробили його схожим на бога. Плащ із леопардової шкіри звисав до землі навколо нього, й він стояв тихо, як високе дерево посеред трав’янистої рівнини, коли громоподібне привітання царю потрясло основи землі й неба.
Сторч відніс сокиру з грифами до підвищення й поклав її до ніг царя, потім поточився назад, і цар подивився через відкриту відстань, що їх розділяла, на Гая.
Гай випростався, намагаючись не звертати уваги на біль у своєму тілі, коли підійшов до підвищення й подивився вгору на Манатассі.
– Я мав би здогадатися, – сказав він пунічною мовою.
– Ти мусив убити мене, – сказав Манатассі і з під складок мантії витяг залізний кіготь. – А не озброювати мене цим.
– Ти не розумієш, – сказав Гай. – Твоє життя мені не належало, і я не міг узяти його. Я дав присягу.
– І ти досі вірний своєму слову, – мовив Манатассі, й Гай даремно шукав сліди насмішки в його голосі.
– А інакше я не вмію жити.
Гай почувався дуже стомленим; він покірливо чекав смерті. У нього не залишилося енергії, щоб сперечатися.
Манатассі зробив жест кігтем, показавши на вишикувані лави своєї армії.
– Ти бачиш, якого списа я викував?
– Бачу, – кивнув головою Гай.
– Хто може вистояти проти мене? – запитав Манатассі.