Сонячний Птах

– Що з тобою сталося, Гаю? – наполягав він. – Я так багато міркував про це. Що погнало тебе з храму?

– Таніт. Я її кохав, – сказав Гай, і вираз обличчя в Ланнона змінився.

Він дивився на Гая протягом тривалих секунд, нажаханий і приголомшений.

– О, друже, що я тобі зробив? Я не знав, Гаю, я не знав.

Гай опустив погляд до вогню й зітхнув.

– Я тобі вірю, – сказав він.

– Попроси у Ваала прощення для мене, Гаю, – прошепотів Ланнон і нахилився вперед, щоб ухопити Гая за плече, – якщо я будь-коли завдавав тобі горя.

– Ні, Ланноне, – відповів Гай. – Я більше ніколи не стану молитися. Я втратив кохану й відмовився від своїх богів. Тепер у мене немає нічого.

– Ти ще маєш мене, мій старий друже, – сказав Ланнон, і Гай сором’язливо всміхнувся до нього.

– Так, – погодився він. – Я ще маю тебе.

Вони віднесли золоті сувої і сокиру з грифами на пляж, де терпляче чекали їх Бекмор та команда рибальського човна, й повернулися до Опета рано-вранці.

Легіони вітали їх, царя й верховного жерця, коли вони йшли через табір, і Гай відчував, як сльози обпікають йому повіки.

– Я цього не заслуговую, – прошепотів він. – Я їх покинув. Я мусив би бути з ними.

Хоч два легіони були відновлені з розгромлених решток первісних дев’ятьох, проте Гаю здавалося, що їхня основа – легіон Бен-Амона. Повсюди він бачив знайомі обличчя, які приязно всміхалися йому з рядів. Він зупинявся поговорити з ними, намагаючись не втрачати веселого тону, коли помічав погнуті обладунки й грубо забинтовані рани, напівзагоєні або загноєні.

Він бачив, які вони виснажені, виснажені духовно, а не лише тілесно. Усмішки були дуже короткими, а крики привітання вилітали зі зсудомлених горлянок – проте вони були готові до битви й бойовий дух їх не покинув. Вони щиро раділи, що жодна з пошестей, які так часто навалюються на обложене військо, ще не навідала їх і не ослабила ще більше. Не було таємницею, що коли військо перебуває в регулярному марші, не затримуючись надовго в жодному місці, щоб отруювати постачання водою й доводити до розкладання купи власного лайна, тоді пошесті часто обминали його.

На березі озера стояли табором двадцять шість тисяч людей, і всі вони намагалися триматися бадьоро. Гай відчував невеличкі спалахи довіри й надії, коли проминав їх. Можливо, з таким військом ще можна чогось домогтися.

Ланнон і Гай опівдні перекусили зі своїми офіцерами. Не було нестачі ані в зерні, ані в м’ясі так близько до зерносховищ і складів Опета, й вони влаштували справжній бенкет, виголошуючи один одному тости, тоді як їхні люди втішалися подвійною порцією вина, яку Ланнон наказав їм видати. Пополудні Ланнон дозволив жінкам прийти в табір. Цей привілей зазвичай надавався лише після великої перемоги, а не перед битвою. Жінки тисячами посунули з міста – багато з них були дружинами на один день і для не одного чоловіка.

– Нехай утішаються, – зауважив Ланнон із легким жалем у голосі, коли вони переходили через табір із ескортом офіцерів та обраних легіонерів. – Боги добре знають, що сьогодні, можливо, вони роблять це в останній раз. – Потім його голос посуворішав: – Але ти повинен простежити, щоб жодна жінка не залишилася в таборі після того, як зайде сонце.

Було щось розпачливе в цих масових паруваннях, так ніби життя намагалося забезпечити собі можливість зберегтися напередодні згасання. Так ніби в розпалі кохання завтрашню різанину можна було не брати до уваги.

Ланнон залишив їх віддаватися своїм божевільним пристрастям і в компанії офіцерів вийшов із табору швидким клусом або тією ходою, якою пересуваються легіони, коли поспішають на битву. Ланнон повів їх на високий відріг, який стримів з однієї зі скель і з якого можна було бачити берег озера на двадцять миль на всі боки. Вони перебували там протягом кількох годин, спостерігаючи, як орди Манатассі виходять крізь проходи між скелями на пологий берег озера. Вони спостерігали ту картину переважно в цілковитій мовчанці, бо те видовище могло заморозити душі найхоробріших чоловіків.