Сонячний Птах

– Чорноти.

Гай обернувся й подивився на північ, де присів великий чорний звір, готуючись стрибнути. Думки Ланнона розвивалися паралельно.

– Атож, Гаю, – промурмотів він. – Чорноти!

Він осушив чашу з вином і кинув її у вогонь. Дощ іскор злетів угору.

– Я помру від руки друга, – мовив він, пригадавши останнє пророцтво. – Побачимо, – сказав він. – Побачимо.

Потім подивився на Гая й побачив його обличчя.

– О, прости мені, старий друже. Я не думав докинути палива у вогонь твоєї журби. Мені не слід було нагадувати тобі про дівчину.

Гай допив рештки вина у своїй чаші й також укинув її у вогонь. Йому не треба було нагадувати про Таніт, вона не покидала його думок.

– Ходімо тепер відпочинемо, – сказав Гай, але його обличчя було спотворене від горя.

Крики й звуки сурм розбудили Гая, і його першою думкою було, що на табір учинено нічний напад. Він одягнув свій обладунок і схопив сокиру з грифами, потім, спотикаючись, вибіг із намету, плутаючись у ремінцях металевого нагрудника.

Нічне небо палахкотіло світлом, схожим на світло світанку, але воно сяяло не в тому напрямку, а здіймалося над озером, освітлюючи башти та мури Опета.

Ланнон приєднався до нього, досі напівсонний, лаючись, коли вовтузився над своїм обладунком і з шоломом.

– Що це, Гаю? – запитав він.

– Я не знаю, – признався Гай, і вони стояли, дивлячись на дивне світло, яке ставало дедалі осяйнішим, аж поки вони змогли виразно бачити риси обличчя один в одного.

– Гавань, – сказав Гай, нарешті зрозумівши. – Флот. Жінки.

– Милосердний Ваале, – видихнув Ланнон. – Ходімо!

І вони побігли разом.

Манатассі забрав труби з галер, які лежали на пляжі, перш ніж їх спалив. Кілька невеличких експериментів показали йому, як вони працюють. То була проста процедура, яка здебільшого залежала від напрямку течії та вітру. Він звелів перенести труби суходолом і установити їх на носах двох захоплених рибальських човнів, де команди рабів були досвідченими моряками й охоче перейшли на бік Манатассі.

Береговий вітер ідеально відповідав його задуму й тихо переніс човни до входу в гавань Опета. Манатассі персонально приплив на одному з човнів і стояв тепер на кормі, загорнутий у мантію з леопардової шкіри, дивлячись жорстокими й невблаганними очима, як струмені мастила розбризкуються по розхвильованій вітром воді й спалахують полум’ям.

Перенесене вітром полум’я покотилося в гавань, гуркочучи, як водоспад, і освітивши небо сяйвом фальшивого світанку.