Ґлорія Cкотт

— Правильно. Тепер відкрийте 249-ту сторінку у великій книзі.

Голмс відкрив потрібну сторінку.

— Ось: «Місіс Окшот, Брикстон-роуд, 117 — постачальниця дичини та яєць».

— А що засвідчує останній запис?

— «Грудень, двадцять другого. Двадцять чотири гуски по сім шилінґів шість пенсів».

— Правильно. Запам’ятали? А внизу?

— «Продано містерові Віндіґету, «Альфа», по дванадцять шилінґів».

— Ну, що тепер скажете?

Шерлок Голмс, здавалося, дуже засмутився. Вийняв соверен із кишені, жбурнув його на прилавок, обернувся й мовчки вийшов із понурим виглядом. Пройшовши кілька метрів, він зупинився під ліхтарем і зареготав своїм особливим, щирим і безгучним сміхом.

— Якщо ви бачите людину з такими вусами й такою червоною хустиною в кишені, то можете витягнути з нього все, запропонувавши йому на щось закластися, — сказав він. — Я переконаний, що й за сто фунтів мені ніколи не вдалося б отримати в нього таку докладну інформацію, яку я одержав, побившись із ним об заклад. Отже, Ватсоне, мені здається, що ми майже до кінця розплутали цю загадкову справу. Єдине, що нам залишилося вирішити — чи підемо ми до цієї місіс Окшот зараз, чи відкладемо наші відвідини до ранку. Зі слів того чолов’яги ясно, що цією справою цікавиться ще хтось, крім нас, і я...

Гучний галас, що раптово долинув із крамниці, яку ми тільки-но покинули, не дав Голмсу закінчити. Обернувшись, у жовтому світлі хиткої лампи ми побачили маленького червонопикого чоловічка. Брекинридж стояв на порозі крамниці й люто махав перед ним кулаками.

— Годі з мене і вас, і ваших гусей! — лементував Брекинридж. — Проваліться ви всі під три чорти! Якщо ще раз хтось причепиться до мене з такими безглуздими запитаннями, я спущу на вас собаку. Приведіть сюди місіс Окшот, їй я відповім. А ви тут із якого дива? Я що, ваших гусок купив?

— Ні, але все ж одна з них моя, — заскиглив чоловічок.

— Ну, і питайте про неї тоді в місіс Окшот!

— Вона мені звеліла дізнатися у вас.

— Питайте хоч у прусського короля! З мене годі! Все! Забирайтеся геть!

Він люто кинувся вперед, і чоловічок шпарко зник у темряві.

— Ага, нам, здається, не доведеться йти на Брикстон-роуд, — прошепотів Голмс. — Підемо поглянемо, чи ми не зможемо якось використати того чоловічка.

Пробираючись між купками роззяв, котрі вешталися навколо освітлених яток, мій приятель хутко наздогнав чоловічка й поклав йому руку на плече. Той негайно обернувся, і при світлі газового ліхтаря я побачив, що він дуже зблід.

— Хто ви такий? Що вам треба? — спитав він тремтячим голосом.