Ґлорія Cкотт

— Справді? А чиї ж?

— Я купив дві дюжини гусок в одного гендляра в Ковент-Ґардені.

— Та невже? Я знаю декого з них. У кого ж ви їх купили?

— Його прізвище Брекинридж.

— Ага! Ні, Брекинриджа я не знаю. Ну, за ваше здоров’я, добродію, і за процвітання вашого закладу! На добраніч!

— А тепер до містера Брекинриджа, — видихнув Голмс, виходячи на мороз і застібаючи плаща. — Не забудьте, Ватсоне, що на одному кінці нашого ланцюга всього лише гуска, а до іншого його кінця прикутий чоловік, котрому загрожує щонайменше сім років каторги, якщо ми не доведемо його невинність. Можливо, втім, що наші пошуки виявлять, що винен саме він, але, у будь-якому разі, у наших руках нитка, що вислизнула з рук поліції та випадково потрапила до нас. Ходімо ж, тримаючись за неї, до кінця, яким би сумним він не виявився. Отже, повертаймо на південь, і кроком руш!

Ми перетнули Голборн, пішли по Енделль-стрит і ви­йшли на Ковентґарденський ринок через якісь нетрі. На одній із найбільших крамниць було написано «Брекинридж». Господар, чоловік із конячою фізією та пещеними бакенбардами, допомагав хлопчикові замикати віконниці.

— Доброго вечора! Який мороз, га? — загомонів Голмс.

Гендляр кивнув і кинув запитальний погляд на мого приятеля.

— Усіх гусей, вочевидь, ви вже розпродали, — продовжував Голмс, вказуючи на порожній мармуровий прилавок.

— Завтра вранці можете отримати навіть п’ятсот штук.

— Завтра вони мені ні до чого.

— Он у тій крамниці, де світиться, дещо залишилося.

— Авжеж, але мене послали до вас.

— Хто ж?

— Господар «Альфи».

— А, так! Я відіслав йому дві дюжини.

— Гарні були гуси! Звідки ви їх дістали?

На мій подив, від цього запитання продавець оскаженів.

— Слухайте, містере, — сказав він, підіймаючи голову й взявшись за боки, — чого ви хочете? Кажіть, що треба.