Ґлорія Cкотт

— Це не входить у мої обов’язки, але, присягаюся Господом, що не відмовлю собі в задоволенні.

Він ступив, щоб зняти зі стіни мисливський стек, але не встиг простягнути руку, як на сходах почувся дикий тупіт, важкі вхідні двері гучно грюкнули, і ми побачили у вікно, як містер Віндібенк щодуху мчить вулицею.

— Безпардонний мерзотник! — засміявся Голмс, відкидаючись на спинку крісла. — Цей юнак котитиметься від злочину до злочину, поки не скінчить на шибениці. Ще б пак, справа певним чином була не позбавлена цікавості.

— Я не зовсім вловив хід ваших міркувань, — зауважив я.

— Певна річ, із самого початку було ясно, що цей містер Госмер Енджел мав якусь причину для своєї дивної поведінки; так само очевидно, що єдиний, кому ці події могли би бути вигідними, — вітчим. Той факт, що наречений і вітчим ніколи не зустрічалися, а навпаки, один завжди з’являвся за відсутності іншого, також щось та й значив. Темні окуляри, дивний голос і пишні бакенбарди підказували думку про переодягання. Мої підозри підтвердилися тим, що підпис на листах був надрукований на машинці. Либонь, міс Сазерленд добре знала почерк Віндібенка. Як бачите, усі ці окремі факти, а також і багато інших, не таких значних деталей влучали в одну точку.

— А як ви їх перевірили?

— Натрапивши на слід, було вже неважко знайти докази. Я знаю фірму, в якій працює цей чоловік. Я взяв опис зовнішності зниклого, поданий в оголошенні, й, усунувши з нього все, що могло бути викликане переодяганням (бакенбарди, окуляри, голос), надіслав прикмети фірмі з проханням повідомити, хто з їхніх комівояжерів схожий на цей опис. Ще раніше я помітив особливості друкарської машинки й написав Віндібенку на службову адресу, запрошуючи його зайти сюди. Як я й очікував, відповідь його також була надрукована на машинці, шрифт якої виявляв ті ж дрібні, але характерні дефекти. Тією ж поштою я отримав листа від фірми «Вестгауз і Марбенк» на Фенчерч-стрит. Вони повідомили, що за всіма ознаками це має бути їхній службовець Джеймс Віндібенк. От і все!

— А як же бути з міс Сазерленд?

— Якщо я розкрию їй таємницю, вона не повірить. Згадайте стару перську приказку: «Небезпечно забирати в тигриці тигреня, а в жінки — її оману». У Хафіза стільки ж мудрості, як і в Горація, і стільки ж знання життя.

«Ґлорія Скотт»

— Я маю тут ще якісь папери, — сказав мій приятель Шерлок Голмс, коли одного зимового вечора ми сиділи біля каміна. — Вам не завадило б їх переглянути, Ватсоне. Ці документи стосуються однієї незвичайної справи — ко­рабля «Ґлорія Скотт». Коли мировий суддя Тревор прочитав ось цю записку, у нього стався удар, і він помер, так і не отямившись.

Шерлок Голмс дістав із шухляди письмового столу потемнілу від часу коробочку, вийняв звідти й простягнув мені записку, накидану на клаптику сірого паперу. Там було написане таке:

«З дичиною справу, гадаю, уже скінчено. Директор підприємства Гадсон, за інформацією, розповів про мухобійку все. Фазанових курочок стережіться».

Коли я відвів погляд від цього загадкового листа, то побачив, що Голмс задоволений виразом мого обличчя.

— Вигляд у вас доволі розгублений, — зауважив він.

— Не розумію, як така записка могла когось налякати. Мені вона видається безглуздою.

— Можливо. І все ж факт залишається фактом, що цілком дужий літній чоловік, прочитавши її, впав, як від пострілу з револьвера.

— Ви збуджуєте мою цікавість, — зізнався я. — Але чому ви переконані, що я маю ознайомитися з цією справою?

— Бо це — моя перша справа.

Я часто намагався з’ясувати у свого приятеля, що штовхнуло його в царину розслідування карних справ, але досі він жодного разу не був відвертим. Однак зараз детектив сів у крісло і розклав папери на колінах. Потім закурив люльку, якийсь час пихкав нею та гортав сторінки.