— Але що ви таке?.. Адже ніхто не може вас брати за ворога Австрії, хто бачив, як ви стріляли на демонстрації,— сказав трохи злобно Зварич.
На диво, Копоть не полапався.
— І я думаю, що То мені може помогти. На кожний спосіб, я прошу вас, якби щось до чогось…
— Ні, ви таки, даруйте за слово, занадто перепуджені. Може, там одного-двох арештували, але щоб поголовно, як ви кажете, — то неможливо. А, зрештою, скажіть самі, на випадок, якби так було, що я вам можу помогти?
— Завсіди, знаєте, різно може бути.
Зваричеві ціла та розмова видавалася такою дивною, такою нечувано наївною, що почала врешті його сердити. Отой сам Копоть, що кілька днів тому з такою ненавистю говорив про «українчиків», що славословив Росію, що не називав Галичини інакше, як «под’яремна Русь», — тепер нараз дістав страх і звертається до нього, молодого студента, за поміччю. Так, ніби він, Зварич, має голос у поліції, старостві чи війську. З другої сторони, оті просто наклепи на Австрію… Чи ж можна собі подумати, щоби в конституційній державі могли такі речі діятися, про які Копоть оповідає?!.. Не без того, щоб когось із кацапів не арештували, адже мусить держава боронитися перед шпіонажем і зрадою, але щоб поголовно…
— Вибачте, пане Копоть, — глянув він на годинник, — але я мушу вас попрощати. Маю ще деякі орудки.
— Моє поважання! — вимовив голосно і виразно Копоть. — До побачення!..
Зварич швидко віддалився, бо навіть неприємне було йому і те прощання старого москвофіла, що заступив «поважанням» і «побаченням» своє давнє і незмінне «почтеніє» та «свиданіє».
Орудок, властиво, жадних не мав. Приїхав до Золочева, щоб, як звичайно, розвідатись про новини. Війна з Росією не була новиною, бо вона вже два дні, як почалася. Правда, ніхто не чув про ніякі бої, але австрійське військо, як усі говорили, було вже за границею і гнало без бою втікаючих москалів.
«Ясна справа, що жене і буде гнати, — думав Зварич. — Австрійське військо знамените, а Росія?.. Кольос на глиняних ногах…»
— Сервус, Петре! — почув біля себе голос і оглянувся. Від сторони казарм 80-го полку піхоти йшов йому назустріч Росович, один з золочівських студентів, добрий знайомий Зварича.
— Ти куди?
— Отак іду, аби йти. Приїхав нині до Золочева довідатися про новини. А ти?!
— Я ходив під казарму дивитися. Цікаві там тепер речі можна побачити. Резерва плине з усіх сторін, — говорив швидко і з утіхою Росович. — Нині рано один курінь вісімдесятої відійшов кудись. Так само дві сотні трийцятьп’ятки. З одною пішов сотник Тарнавський, знаєш, той високий, українець.
— Куди ж вони пішли?
— Не знати, на кождий випадок вперед. Ах, брате! Тепер москалі дістануть лупня, — запалювався Росович.
Високий, білявий, з сірими твердими очима, з гладко обголеним обличчям, звичайно поважний і зрівноважений, тепер став як не той. Говорив швидко, немов хапаючись, очі весело бігали довкола, а уста всміхалися задоволено.
— Кажу тобі, ми готові на тій війні багато зискати… Ех, коби Фердінанд був жив, була б наша справа горою. Але й так добре. Ти знаєш, наші зайняли Кам’янець-Подільський. Чоловіче, москалі друть, аж патинки гублять.
— Що ти кажеш: Кам’янець вже взяли? — оживився Зварич.
ebooksa