– Степовики не підходять так близько до лісів!
– Які там степовики, – заспокоювали мисливці юрбу.
– Малому здалося, а ви й повірили!
– Там дим, дим, дим!.. – підстрибуючи, кричав розкуйовджений підліток.
– Та цить! – наказав йому Одноокий. – Ну й дим, так що з того? Зараз мисливці підуть і довідаються, що там таке!
Після невеликої наради, що під час її стояв гамір та метушня потурбованих жінок, мисливці відрядили Оленячого Рога та Гая з собаками на південь довідатися про причини диму. Разом з цим виставили вартових ї наказали всій орді нікуди не розходитися.
Оленячий Ріг та Гай, озброївшись, як на війну, та покликавши собак, вилізли на гору й пішли лісом на південь. Собаки спочатку бігли позаду, а потім стали ганятись за малими звірятами, що швидко тікали од них в норки або в густі кущі.
Мисливці йшли мовчки. Ніщо не нагадувало їм про близьку присутність сторонньої людини. Ніде не було ніяких слідів, що нагадували б присутність людини. Вони йшли вже досить довго, а Оленячий Ріг уперто мовчав. Гай, хоч розмовляв з собаками, а той йшов мовчки, не звертаючи ніякої уваги на юнака.
Де ж він, мисливець Оленячий Ріг, буде базікати з юнаком Гаєм! Оленячий Ріг ішов важно, як півень, і Гай іноді тихо сміявся, дивлячись на цю самовпевнену постать. Мисливець був худий та довгий. Довга оленяча шкура, що була на ньому, теліпалася позаду нього та била по п’ятах при кожному кроці. Він був увесь рудий. Його довге руде волосся, примащене водою, спускалося на шию і там закручувалося войовничим вихром. Довге обличчя з великими вилицями та маленькими очима було ввесь час серйозне та зосереджене. Він ішов лісом урочисто, як володар неба й землі, і, мабуть, уявляв, що в нього велична постать непереможного мисливця-вояка.
Але, нарешті, і йому набридло мовчати. Веселі мавпи, роздратовані його виглядом, дражнили його і кидали сухими галузками та плодами, силкуючись влучити йому в голову. Оленячий Ріг часто зупинявся та загрожував їм своїм списом, підіймаючи його високо вгору, але це ще більше звеселяло населення столітніх віт. Коли він ішов, від нього здалека було чути якийсь стук і брязк, до того він був обвішаний різноманітною зброєю. Він ніс на собі кілька пудів смертельного каміння. Коли від нього заходив іноді особливо голосний брязк, навіть собаки Гая зупинялися й починали гарчати. Нарешті, Оленячий Ріг щось промимрив собі під ніс, даючи цим знати Гаєві, що він має охоту розмовляти. Гай учепився за цей звук і вирішив використати його для розмови.
– О, великий мисливце оленів, хоробрий, непереможний брате! – патетично заговорив юнак. – Ти багато полював у лісі та в полі чи не бачив ти коли степовиків, які вони й що це за люди?
З перших слів юнака, що в них ховалась удана повага, Оленячий Ріг ніби виріс на цілу голову вище. Йому подобалась така пошана та похвала.
– Ні, юначе, – прохрипів він, удаючи вже старого мисливця, – мені не доводилося ще бачити степовиків, а то моя палиця та спис уже мали б сліди їхніх поганських тіл.
– Кажуть, що вони не такі, як ми, – продовжував Гай, – вони нижчі за нас та всі чорняві.
– Я теж чув, – підтвердив Оленячий Ріг. – Вони чорняві, аж блискучі.
– Вони надзвичайно хитрі, – сказав Гай, – і з ними треба бути дуже обережними, їхні стріли швидкі й непомітні.
Оленячий Ріг уважно поглянув на юнака.
– Вони їдять людей!.. – закінчив свою думку юнак і раптом став старанно оглядати Оленячого Рога з п’ят до голови. Той занепокоївся.
– Ти що-небудь помітив? – стурбовано спитав він.
– Ні, це я так… нічого… тільки… – не докінчив навмисне своєї думки юнак.
ebooksa