– Цок-цок-цок!.. Черк!..
Гай раптом відкинувся й схопився рукою за обличчя. Він несподівано сильно черкнув каменем об камінь, і викрешена іскра попалила йому в обличчя.
– Це нагадує жало бджоли!.. – промовив уголос Гай, потираючи рукою щоку.
Його рухливий мозок враз викликав відповідну асоціяцію. Потім він підійняв камінь, що випав з його рук, і почав оглядати його. Він тепер навмисне знову креснув і викресав бліду, дуже маленьку іскру. Це йому сподобалося і він почав кресати раз у раз, досягаючи все більшого ефекту. Іскри тепер були більші і, коли потрапляли в обличчя або руку, кусалися, як бджоли. Гай навіть несамохіть зажмурював очі. Покресавши ще трохи, він досяг найбільшого ефекту і потім кинув каміння на землю.
– Що з цього, – промовив він, – я це бачив уже сотні разів. Навіть коли кресати дерево, то й воно стає гарячим.
Він приліг на траву і знову задумався. Його мозок, відповідно настроєний попередніми думками та мріями, скажено працював.
Поволі в його уяві повстала місячна ніч. Місяць все заливав своїм блискучим сяйвом. Він стоїть на горі й дивиться на ріку, що в ній грається місячний промінь. Унизу під ногами палахкотять огнища орди, освітлюючи тіла людей в червоні фарби. Світло далеко падає від вогнищ і великі тіні тріпотять на землі та в повітрі. Сліпучі іскри роєм високо летять угору і деякі падають коло його ніг.
Гай раптом схоплюється з трави і озирається навколо. В повітрі задушно, сонце палає й нагріває його, землю й воду. Гай наче божевільний, він щось мимрить собі під ніс і схоплює з землі допіру кинуте на неї каміння.
– Трава горить. Суха трава!.. – голосно скрикує він.
Потім він знову починає скажено кресати камінь об камінь. Йому здається, що в його руках зараз запалає каміння, що він зараз триматиме вогонь у своїх руках. Його руки починають горіти від напруження, але крім іскор він нічого не бачить і раптом знесилений і розчарований сідає на землю.
Він чує, як сильно стукає серце і він увесь поволі пітніє. У нього таке почуття, що йому самому бажається спалахнути, як велике вогнище. Йому бажається, щоб загорілися його руки, ноги, а потім і все тіло вибухнуло нестриманою пожежею. Він довго сидить на траві і потім, трохи заспокоївшись і щось пригадавши, підводиться і починає старанно шукати в траві. Ось він знайшов. Це – тонка стеблинка трави, вона дуже суха, але гнучка і не ламається, це просто надзвичайно тонка й ніжна ниточка. Її сотні разів мочили дощі та роси і висушувало, майже випалювало, сонце. Коли б знайти відповідний хемічний розчин, то з неї можна було б зробити порох, дуже рвучкий і сили надзвичайної.
Гай терпляче збирає ці сухі стеблинки-ниточки і коли рішає, що досить, він сідає на своєму місці коло камінців і скручує траву в маленький товстий мотуз. Він робить щось подібне до гноту. Видко, що він трохи хвилюється, в нього тремтять руки і напружена думка блищить в очах. Гай бере з землі камінь, притуляє до нього гніт і стискує це в пальцях, другою рукою він бере другий камінь і починає кресати.
Він креше дуже обережно і через це іскри дуже малі та кволі.
Він креше сильніше, але іскри не влучають у гніт. Тоді він знов уже інакше притуляє і іскри лягають прямо на нього.
Він знову починає кресати і досягає найбільшого ефекту. Він уже вміє кресати і викрешує великі життьові іскри, що печуть пальці.
Гніт починає потроху куритися. Ще удар каменя об камінь, і гніт куриться та жевріє. Тремтіння пронизує все тіло Гая. Його руки трусяться і він ледве тримає гніт.
Він не йме віри своїм власним очам. Невже він, він – Гай, викликав огонь із каменя? Невже він винайшов ще одну властивість, що заховує в собі камінь? Та це ж надзвичайно! Це неймовірно! Він забуває про гніт, що жевріє в його руках, і раптом скрикує й випускає його з рук. Він приходить до пам’яті. Гніт попік йому пальці і сильний біль зливається з надхненням та невимовною радістю. Він дивиться собі під ноги на гніт і бачить, що він куриться, тоненька смуга білого диму в’ється від нього.
Тоді він нагинається і обережно підіймає гніт. Маленький огненний живчик жадібно пожирає сухий гніт.
«Який він голодний і маленький! – ніжно думає Гай, дивлячись на вогник, як на мале немовля. – Який він тендітний!» – І обличчя Гаєве всміхається доброю привітною усмішкою.
Гай починає легенько дмухати, і гніт раптом спалахує маленьким, блідим вогником. Вогник дуже швидко з’їдає ввесь гніт і раптово гасне.
ebooksa