Звідки ж ти знаєш, що мене звуть Соняшним Блиском? – нарешті спитала дівчина, – Ти ж не з нашої орди!..
– Про це всякий легко здогадається, поглянувши на твоє волосся!
Дівчина одвернулась од нього.
– Ти надто улесливий! – відповіла вона.
– Я не улесливий, але ти прекрасна!.. Про таку красу лише мріяти можна! Навіть, коли заплющити очі, в уяві сонцем сяє твоє обличчя.
– Вже пізно!.. – сказала дівчина. – Бачиш?.. Заходить сонце… Треба йти на стоянку.
Але вона так само стояла біля дерева і в її рухах не було помітно бажання йти на стоянку.
Сонце заходило і обрій палахкотів червоними фарбами. Десь прокинулась сова і пронизливо пугукала. У траві мирно сюрчали коники. Отруйно починали пахнути непомітні нічні квіти. Їм обом чомусь було приємно стояти так поруч, вслухатись у шелест листя і дивитись на далі, що були пронизані останніми вогнями сонця. Дивне почуття легкости охоплювало їх. Їм здавалося, що вони зливаються з лісом, з травою та обрієм. Це відчували вони вперше і ця легкість якось зближувала їх.
– Звідки ти? – тихо спитала дівчина.
– Я з північної орди!.. Це не дуже далеко звідси… Ми бачили дим і прийшли довідатись про його прячини, – став оповідати юнак. – Я прийшов сюди з мисливцем з нашої орди і нас запросили лишитися у вас на ніч…
Дівчина уважно подивилась на нього. Вона наче про щось хотіла запитати його, але стримала себе. Гай, помітивши це, зрозумів її і швидко відповів на її невисказане запитання:
– Але я ночуватиму в лісі!..
– Це мене не цікавить! – відповіла вона.
Юнакові стало неприємно від цієї відповіді. Він змовк. Він ніби байдуже став оглядати траву, дерева, покликав до себе собак і почав поводитись так, ніби її зовсім не було коло нього. Соняшний Блиск подумала, що образила юнака і бережно доторкнулася рукою до нього. Гай подивився на неї й посміхнувся. Його настрій чомусь одразу змінився і йому знову стало приємно та хороше. Він тепер міг знову оповідати без кінця – лише б вона стояла тут і слухала його мови.
– Де ти дістав такого гарного півня? – нарешті спитала дівчина і в її очах блиснув жадібний вогник.
– Я випадково застрелив його тут у кущах! – відповів Гай. – Це дуже гарна прикраса для якої-небудь жінки.
Коли Гай забив цього півня, він мав подарувати його жінці з своєї орди, а саме Червоній Вишні, за те, що вона симпатизувала йому. З пір’я цього півня можна було зробити чудове барвисте намисто, що прикривало б спину та перса. Він знав, що всі жінки орди заздритимуть тій жінці, яка матиме таке прекрасне намисто.
– Ти маєш комусь подарувати його? – спитала ніби здивована дівчина.
Гай помітив в її очах заздрість. Дівчині дуже сподобався півень і вона очевидно хотіла бути його власницею, може, тому вона й стежила за ним раніше, сподіваючись, що півень може потрапити до неї.
– Я, здається, вже сказав, що хочу подарувати його одній жінці…
ebooksa