Як череда биків, пройшли віки. І всі вони живилися з безмежних, живлющих плес кохання і ця череда віків неймовірно зросте, збільшиться, а плеса все ж не висохнуть.
Отак винахідник Гай закохався в біляву дівчину, Соняшний Блиск…
Фарби зблякли, потріскались, припали порохом, потемнішали. Величезне чудовисько-потвора переможець стоїть над забитим ворогом і з його горлянки видирається непереможний рев. На землі, що заллята кров’ю, лежить мертва переможена друга потвора. Сонце клекотить жаром у нетрах всесвіту і заливає кривавою загравою темне небо.
Автор картини невідомий. Картина висить у кімнаті Теодора Андрійовича Гая і викликає в його уяві різні фантазії.
Теодор Гай ще раз подивився на картину, одвернувся від неї. Він був дуже роздратований. Він почував, що ця картина ніби глузує з нього. Всі мрії про кам’яний вік привели його знову до мрії про кохання. Це було справжнє, неприховане знущання.
Мріяти стільки, щоб прийти лише до висновку, що дикун Гай закохався в дикунку Соняшний Блиск! Це ж неймовірна прикрість!
Теодор Гай схопився з ліжка і потягнув за картину. Щось луснуло – і картина опинилася в його руках. Мотузок, що підтримував її на цвяху, порвався і тепер звисав до підлоги.
Гай обома руками підійняв картину і щосили вдарив нею об кафельну грубку. Картина тріснула, зламалась і від рами відлетів шматок тріски, що вдарив Гая в обличчя.
Теодор Гай задумливо потер щоку, потім відчинив грубку, поламав картину, шматками розіклав її в грубці і підпалив.
Справжній огонь поволі пожер огонь фарб, що його створив невідомий майстер.
XXII
Дивовижний похорон
Їдучи візником порожніми вулицями міста й везучи свій таємний вантаж, везучи мертваго маляра, Теодор Гай пригадував всі подробиці своєї страшної пригоди і свого задуму.
Він пригадував, як цілими днями шукав на вулицях міста зручної нагоди. Він шукав випадкову жертву вуличного руху. Приглядався до перехожих, що переходять вулицю, і іноді бажав до болю, щоб автобус або трамвай передушив якого-небудь необережного чоловіка. Він хвилювався, коли автобус загрожував жінці або дитині. Тоді йому здавалося, що це він своїм злочинним бажанням, своїм химерним задумом накликає біду. Він хвилювався до болю.
Він шукав нагоди і не знаходив. Роздушене цуценя була єдина й прикра нагорода його шукань.
Він пригадав також, як, ідучи вулицею, він приглядався до малярів, що високо під дахами будинків фарбували стіни.
Він також пригадав і розбите тіло маляра, що лежало на тротуарі, оточене великою юрбою людей.
Тепер він їхав пустельними вулицями на візнику до себе додому і віз із собою це понівечене тіло маляра, що мало його врятувати од міщанства й бездіяльности.
Марія, його жінка, що стала йому більшим тягаром, ніж цей мрець, який вже оддушив йому ноги, гостювала на дачі в знайомих. Це було йому дуже зручно. Він міг через це виконати свій плян цілком. Він знав, що його вдома чекає лише порожня труна з хрестом. Труна, що в ній він поховає самого себе, поховає своє безвілля, свою бездіяльність, млявість і набуті міщанські звички, труна, що завдяки їй він стане вільним і оновленим, що завдяки їй він наново народиться на світ.
Ось його дивовижний і химерний задум, але він його виконає. Як він виконає його?
ebooksa