Все зроблено. Гаєві вже нічого не лишалося робити в цих кімнатах, таких знайомих і, нарешті, таких непривітних для нього, і таких чужих. Що могло ще затримувати тут його? Хай знають всі родичі, що він помер, що його вже нема, що нема кого зв’язувати «своїми» бажаннями. Він тепер поїде десь далеко, десь в інші міста, де його не знають, де він зможе виявити себе ширше.
Йому лишилося ще виправдати перед «своїми» присутність труни й трупа. Те, що вони не розберуться, що це не він, не було ніякого сумніву. Перелякані несподіванкою й самою наявністю такого факту, вони ніколи не зможуть тверезо розібратися в цьому. Вони будуть несподівано, швидко й остаточно загіпнотизовані. Ніхто з них ніколи не здогадається, що це не він, Теодор Гай, лежить у труні, а якийсь невідомий їм маляр.
Ще лишалося написати записку, щоб з’ясувати дружині свою несподівану смерть.
Гай замислився. Дійсно, надзвичайне становище, коли живий мав грати ролю мертвого, говорити й писати за нього. Гай вирішив написати Марії листа, щоб виправдати присутність тіла в помешканні й цим ще більше переконати в правдивості такого сумного й несподіваного факту.
Гай сів за стіл, взяв паперу і почав писати, дбаючи, щоб неможна було впізнати руки.
«Шановна товаришко Гай! Як друг Вашого померлого чоловіка, мушу сповістити Вас про ту несподіванку, що спіткала Вашого чоловіка й мого друга, Теодора Андрійовича. Я називаю це сумною несподіванкою, бо Ваш чоловік помер од катастрофи швидко й несподівано. Діло було так. Ішли ми, гуляючи, вулицею і скоро мали перейти її, як на нас наскочив автомобіль і збив нас з ніг. Я постраждав дуже мало, але нашого дорогого Тодика спіткала сумна доля. Не стану Вам змальовувати її. Ви сами бачите, що я не в силах зробити це. Дуже співчуваю Вам і жалкую, що не можу висловити свого співчуття особисто, а мушу писати цю цидулку. В жалобі моє серце, позбувся я кращого друга, як Ви найкращого чоловіка. Дуже, дуже співчуваю Вам…»
Написав Гай і замислився. А як же підписатися? Він став перебирати своїх знайомих, але все вони були відомі дружині, і з цього могли виникнути неприємності. Треба було вигадати такого приятеля, про якого дружина лише чула й який невідомо де знаходився б цієї хвилини.
Гай поволі пригадав майстерні, де він працював, і в майстернях одного робітника, свого приятеля Петра Пустовійта. Гаразд!
«…Знаючи Ваше ніжне кохання до чоловіка, в мене тремтить рука, що мені доводиться писати про це Вам.
Прощайте! Друг Вашого померлого чоловіка, Теодора Андрійовича, з яким працював у майстернях, Петро Пустовійт».
Дописав це Гай, задоволений, що все так добре виходило, як йому хотілося.
Гай подивився у вікно й побачив, що воно вже зовсім сіріє. Розвиднювалось. Гай погасив електрику і навіть здивувався: на вулиці вже було зовсім видно. Треба було якнайшвидше тікати звідси.
Гай одяг пальто, взяв з собою деякі речі, зачинив помешкання і вийшов на вулицю.
Тільки тепер у ранковому холодку він відчув сильну справжню втому. Йому непереможно захотілося спати. Пройшовшись бульваром, він сів на лавку й сперся на бильці. Приємна теплота охопила його втомлене тіло і він, непомітно для себе заснув.
Розбудили його якісь дивні постріли з гармат, ніби ці гармати стріляли йому в самі вуха. Гай розплющив очі і побачив, що вже соняшний, гарячий день. Він зрозумів, що не постріли розбудили його, а їзда візників і гуркіт вулиці, яка жила вже повним життям.
Гая тепер зацікавило, що його дружина робитиме вдома, коли побачить труну на столі і його з розбитим обличчям та проваленим черепом.
Гай зайшов до їдальні поснідати і здивувався, що люди вже кінчали обід. Виявилося, що вже було три години дня. Він довго таки спав після нічних пригод.
Теодор Гай, поївши й добре підправивши бороду, щоб не можна було його впізнати, пішов на вулицю, де мешкав. Його, як злочинця, тягнуло до місця свого злочину, і він за всяку ціну мусів подивитися на цей дивовижний похорон.
Ще здалеку він побачив білий катафалк коло парадного ходу і кілька церковних хоругов, притулених до нього.
Гаєві стало огидно, що його мають ховати з попом, а не як громадянина, з музикою та вінками. Невже він не заслужив музики? От помри він справді і його обов’язково поховали б з попом, хоругвами й хрестами. Як добре, що він живий і що може поглузувати з цих пикатих дурнів, що так турбуються за його майбутнє в небесному царстві.
ebooksa