Двері в день. Міс Адрієна

Раптом вулкан гасне і знову лише святкова ілюмінація, танок блискучих зір і плюскіт води.

Це Каменське.

Ближче, і феєрія зір стає лінією електричних ліхтарів.

Металюргійний завод своїми домнами завісив пів неба сірчаною хмарою, аж місяць примружив око.

Коли дивитися з неба, то там унизу щось гуркотить, шарудить, зойкає, стогне, кидає в небо червоні вибухи диму й іскор.

Високі, стрункі димарі вишикувалися в каре і стережуть завод.

Гудки паротягів такі, що потім можуть приснитися вночі.

Дим заводів і дзвінки трамваїв у степу

Широкий, вільний степ виразно відчувався навколо. Він відбивався у безкрайній, плескуватій бані синього неба.

Він причаївся за розлогою горою, що її вкрило гарне велике місто, Дніпропетровське, покалічене надиво поганими, незугарними катерининськими дзвіницями.

Степ зачаровано задивився на велетнів-заводів, що їхнім димом геній людської праці викурював з неба старого пришелепуватого бога.

Заводські споруди, що нагадують театральні ліві конструкції, та каре струнких димарів стережуть неоцінені скарби щирого, чистопробного багатотисячного пролетаріяту, що складає переважну більшість конґльомерату міста та передмість навколо велетнів-заводів.

В центральних органах преси, в постановах партійних конференцій ми десятки разів читали про колосальну вагу українізації пролетаріяту. Додамо – особливо тут, близько Дніпрельстану, де незабаром забуяє пишне заводське життя, де здіймуться перші хвилі пролетаризованого селянства… Треба пильно стежити, щоб для цих хвиль були напоготові могутні резервуари щиро пролетарської української культури, де, значить, старий випробуваний пролетаріят ні в якому разі не повинен бути вихованим на іншій національній культурі, бож на ньому якраз лежить місія культурної асиміляції свіжих робітничих лав, ще протухлих ідеологією села.

Отже, ми мали цілковиту рацію сподіватися, що в редакціях місцевої української преси знайдемо, щоправда, невеличкий (ми ж бо знаємо нашу культурну «незаможність»), але міцний гурт хороших, енергійних хлопців, що високо тримають прапор української пролетарської культури в цьому могутньому пролетарському центрі…

Глибочезне розчарування.

Десь на задвірках, протухлим стилем міщанського передмістя, серед вікон із традиційною геранню та канарками, ми побачили напис «Редакція» та вказівець-стрілку, куди саме йти. Тільки в цьому вказівці й виявилась діловитість місця праці.

Увійшли до малесенької задушної кімнати і враз нас придавило якесь чудне вражіння цілковитої порожнечі.

Чудне тому, що кімната була малесенька, вся заставлена столами й шахвами і люди в ній були – все як слід, і все-таки – мертвотна пустка та й годі.

Нам сказали, що редактор «Зор!», редактор «Зірки», зав. відділу преси, заст. зав. агітпропу і ще щось, і ще щось – зараз у відпустці (ще б пак, – не дивно, що ще не на цвинтарі…).

Тоді ми попросили показати нам того чи тих, хто його з редакції заступає. Нам показали на другу кімнату.