Пароплав утворює в голові одноманітний ритм. Свіжий вітер дме в обличчя, забирається за сорочку, обмацує все тіло трохи вогкими й морозними руками.
Спереду на обрії виростають чорні хребти гір. Це звичайно не гори, це кручі, але, не маючи інших, ми скажемо трохи гіперболічно, за самим Тарасом Григоровичем, що це гори, це наші українські гори, бо крім них – рівнина й степ.
Ліворуч день, а праворуч ніч. Так народжується ранок.
Праворуч місяць заплутався в хмари, і він уже зовсім блідий, анемічний, він усю ніч борюкався в хмарах і тепер виснажився, зблід.
Ліворуч ще нічого немає, ніякого небесного звіра… Ліворуч лише обрій, але він рум’яний, він починає потроху посміхатись і підморгувати. Від цього підморгування якесь металеве світло поволі розливається в повітрі, все світлішає і місяць вже почуває себе зовсім зайвим…
Спереду гори, вони чорні й масивні, присадкуваті, вони нагадують якихось доісторичних тварин.
Гори поволі уходять кудись у правий бік, і раптом здається, що місяць стрімголов падає в Дніпро, – це круто повертає пароплав. Химерне вражіння, що місяць падає, припиняється, і знову все навколо спокійне. Лише настирливий ритм ходи пароплаву морочить голову.
Під цей ритм в уяві виникають співи і, нарешті, починають ворушитися на вустах. Несподівано помічаєш, що наспівуєш Шевченкового «Заповіта».
Пасажири кажуть, що підпливаємо до Канева.
Тепер стає зрозумілим, чому наспівується…
Наспівуєш, а настирлива критична думка все нагадує: хіба не гіперболіст?..
Такий спокійнісінький старуган Дніпро, хіба він може ревти? Він лише муркотить, гріючись як кіт під сонцем, або прохолоджуючись під зоряним блиском.
А гори ввесь час наближаються до пароплава, як потворні величезні істоти. Вони ніби підкрадаються до нас і хочуть нас проглинути.
Ранковий вітер не вщухає, він забирається в кров і старанно прохолоджує її. Не зважаючи на це, школярі-екскурсанти поснули. Дівчата повкривалися білими намітками і прихилилися головами до колін своїх лицарів, а лицарі, натягнувши кашкета на самий ніс, героїчно тремтять у жартівливих, але холодних пазурях ранкового вітру.
Хлопці й дівчата Сумської партшколи їдуть на могилу. Це радянські прочани. Вони всі говорять українською мовою, а співають пісень російських та зате революційних, – українських революційних пісень чомусь бракує.
Пароплав підходить до пристані. Прямо перед нами гора, вона в ранковому освітленні нагадує легендарну тварюку. Плями суглинку відзначають очі, вуха та пашу.
Гора наїжилась лісом, і цей лісок на горі – це грива цієї потворної тварюки.
А де ж могила? Довго і старанно вдивляєшся в обрій, бачиш кручі, кручі й кручі, далі дерева, що з них стрункими щоглами повипиналися в небо тополі.
Серед дерев мальовничо розташувалися хати.
Вдивляєшся й бачиш чудовий краєвид, що несамохіть асоціюється з старовинними легендами та казками.
ebooksa