Хрестоносці

Юранд уже хотів був сказати: «Я і є пан із Спихова», але, розуміючи, що при людях ця розмова відбутися не може, стримався. Він тільки спитав, чи є у них які-небудь листи, і, діставши відповідь, що їм доручено сказати про все на словах, наказав їхати щодуху. Збишкові хотілося якнайшвидше довідатись щонебудь про Данусю, і він ні на що не звертав уваги, тільки нетерпеливився, коли спускали містка на повний води рів, за яким на валах стримів височезний частокіл. І хоч йому раніш не раз хотілося поглянути на це зловісне городище, при згадці про яке німці з острахом хрестилися, тепер він нічого не бачив, крім посланців від хрестоносців, від яких міг почути, де знаходиться Дануся й коли її звільнять. Збишко не передбачав, що незабаром його чекає тяжке розчарування.

Крім верхівців-охоронців і візничого, в посольство з Щитна входили ще дві особи: та сама жінка, що привозила колись до лісового палацу цілющий бальзам, і молодий прочанин. Жінки Збишко не впізнав, бо навіть не бачив її в лісовому палаці, а прочанин здався йому переодягненим зброєносцем. Юранд одразу повів їх до наріжної кімнати — і став перед ними величезний і страшний у відблисках полум"я, що падали на нього від каміна.

—Де моя дочка? — запитав він.

Вони полякались, опинившись віч-на-віч з грізним рицарем. Хоч у прочанина було зухвале обличчя, але він тремтів, як лист на дереві, а жінка ледве стояла на ногах. Вона перевела погляд з обличчя Юранда на Збишка, потім на блискучу лису голову ксьондза Калеба і знову подивилася на Юранда, немов питаючи, чого тут треба цим двом.

—Пане,— відповіла вона нарешті, — ми не знаємо, про що ви питаєте, але нас прислано у важливих справах. В усякому разі той, хто нас послав, ясно сказав нам, щоб розмова відбувалася без свідків.

—У мене немає від них таємниць! — сказав Юранд.

—Але вони є у нас, шляхетний пане,— відповіла жінка,— і коли ви дозволите свідкам залишитись, то ми проситимемо, щоб ви дозволили нам завтра виїхати.

На обличчі незвиклого до заперечень Юранда позначився гнів. Якийсь час його русяві вуса зловісно ворушились, але він подумав, що йдеться про Данусю, і переміг себе. Нарешті Збишко, який зацікавлений був насамперед у тому, щоб розмова відбулася якнайшвидше, і знаючи, що Юранд її йому повторить, сказав:

—Коли так, то залишайтеся самі.

І вій вийшов разом з ксьондзом Калебом. Але як тільки опинився в кімнаті, обвішаній здобутими Юрандом щитами і панцерами, до нього підійшов Гловач.

—Пане,— сказав він,— це та сама жінка. — Яка жінка?

Та, котра привозила від хрестоносців цілющий бальзам. Я впізнав її одразу, і Сандерус також впізнав. Вона, видно, приїжджала як шпигунка і тепер, напевне, знає, де панянка.

І ми будемо знати,—сказав Збишко.— А ви знаєте й цього прочанина?

Ні, не знаємо,— відповів Сандерус,— але не купуйте, пане, у нього індульгенцій, бо це фальшивий прочанин. Якби його взяти на муки, від нього багато чого можна б довідатись.

—Будемо ждати! — сказав Збишко.

Тимчасом у наріжній кімнаті, як тільки за Збишком і ксьондзом Калебом зачинилися двері, орденська черниця швидко підступила до Юранда й прошепотіла:

Вашу дочку схопили розбійники.

З хрестом на плащах?

Ні. Але бог поміг побожним братам її одбити, і зараз вона у них.

— Де вона, я питаю?