Хрестоносці

—Честь братів, їхня справедливість і побожність. Юранд став ходити по кімнаті. Він уже передбачав

зраду і боявся її, але в той же час відчував, що хрестоносці можуть поставити йому які схочуть умови і що він проти них безсилий.

Проте, видно, йому спало щось на думку: він раптом спинився перед прочанином, пильно подивився на нього й звернувся до служки:

Гаразд. Поїду до Щитна. А ви й оцей чоловік залишитесь тут, поки я не повернуся, а потім поїдете собі з де Берговом і з бранцями.

Ви не хочете, пане, повірити орденським братам,— сказав прочанин,— то як же вони можуть повірити, що ви, повернувшись, випустите нас і де Бергова?

Обличчя Юранда зблідло від обурення. Настала грізна мить, в яку, здавалося, Юранд от-от схопить прочанина: за груди і придавить до землі коліном, але він погамував гнів, глибоко зітхнув і став говорити повільно й виразно:

— Хто б ти не був, не зловживай моїм терпінням, щоб воно, бува, не урвалося.

Тоді прочанин звернувся до сестри: — Говоріть, що вам наказано.

—Пане,— сказала вона,— вашій клятві мечем, і рицарською честю ми не насмілилися б не повірити, але і вам не личить давати присягу перед простими людьми, і нас не по вашу присягу послано.

— По що ж вас послано?

— Брати сказали,, що ви, нікому нічого не кажучи, повинні з паном де Берговом і бранцями прибути в Щитно.

І почувши це, Юранд почав відводити назад руки й розчепірювати пальці, немов дикий птах пазури; нарешті, ставши перед, жінкою, нахилився до неї, наче, хотів щось сказати їй на вухо, і промовив:

— А вам, не казали, що я накажу вас і Бергова колесувати в Спихові?

— Ваша дочка в руках у братів, під наглядом Шомберга і Маркварта,— підкреслила жінка..

— Розбійників, отруйників, катів!—спалахнув Юранд, — Котрі зуміють за нас помститися і котрі на, від"їзді сказали нам так: «Якщо він не виконає всіх наших наказів, то ліпше буде, щоб ця дівчина вмерла, як померли й Вітольдові діти». Вибирайте!

—І зрозумійте, що ви в руках комтурів,— озвався прочанин. — Вони не хочуть вам чинити кривди, і староста із Щитна прислав вам через нас слово, що вільно виїдете з його замка, але хоче, щоб ви, за все їм заподіяне, прийшли плащеві хрестоносців вклонитися і здатись, на ласку переможців. Хочуть вам простити, але спочатку хочуть нагнути вашу горду голову. Ви називали їх зрадниками й клятвопорушниками — отже, хочуть, щоб ви здалися їм на віру. Звільнять і вас, і дочку, але мусите про це благати. Топтали ви їх — мусите заприсягти, що ваша рука ніколи не підійметься на білий плащ.

— Так хочуть комтури,— додала жінка,— а з ними Маркварт і Шомберг.

Настала мертва тиша. Тільки здавалося, що десь між балками в стелі якась приглушена луна моторошно повторювала: «Маркварт... Шомберг». А з-за вікон долинали перегуки Юрандових лучників, що вартували на валах городища.

Прочанин і орденська служка довгий час перезирались та поглядали на Юранда, що нерухомо сидів під стіною, в тіні від шкур, якими було запнуте вікно. В голові зосталась тільки одна думка: якщо не зробить того, що від нього вимагають хрестоносці, вони задушать його дочку; а як зробить, то теж може не врятувати ні Данусі, ні себе. Відчував над собою немилосердне насильство, яке його пригнобило. В уяві вже бачив залізні руки хрестоносця на шиї Данусі. Знаючи їх, він ні на хвилину не сумнівався, що вони її замордують, закопають на замковім валу, а потім відречуться, заприсягнуться — і тоді хто зможе довести, що то вони її викрали? Правда, в Юранда в руках були посланці, він міг одвести їх до князя; катуванням вирвати у них зізнання, але ж у руках у хрестоносців була Дануся, і вони також могли не пошкодувати для неї мук. І йому вже здавалось, що дочка здалека простягає до нього руки, благаючи порятунку. Якби він хоч знав напевне, що вона в Щитні, міг би цієї ж ночі вирушити до границі, несподівано напасти на німців, здобути замок, вирізати залогу й визволити дочку. Але її могло не бути і Напевне не було в Щитні. Ще майнула в голові блискавична думка: схопити цю жінку й прочанина, одвезти їх просто до великого магістра, може б, він добився від них зізнання й наказав би віддати йому дочку. Але ця блискавка як спалахнула, так вмить і згасла... Адже ці люди могли сказати магістрові, що приїхали викупити Бергова й ні про яку дівчину нічого не знають. Ні, цей спосіб нічого не давав— що ж давало? Подумав, що як поїде до Щитня, його закують в кайдани і вкинуть в підземелля, а Данусі все-таки не випустять, хоч би тільки для того, щоб не виявити, що вони її вкрали. А тимчасом смерть стояла над його єдиною дитиною, смерть над останньою дорогою душею... Нарешті думки його почали плутатись, страшний біль змінився заціпенінням. Він сидів нерухомо, тіло, його стало наче мертве, ніби вирубане з каменю. Якби він хотів підвестися в ту мить — не зміг би.

Тимчасом посланцям набридло так довго ждати — орденська служка підвелася й сказала: