Хрестоносці

—Ось, — сказав він, звертаючись до старого воїна й підносячи голос, немов говорив до людини, яка недочуває,— чоловік моєї дочки, з якою він одружився при князівському дворі, на що я дав свою згоду. Тому після моєї смерті він має бути тут паном, отже й власником городища, земель, лісів, лугів, людей і всього майна, що є в Спихові...

Почувши це, Толіма дуже здивувався й почав крутити своєю квадратною головою то в бік Збишка, то в бік Юранда; він нічого не сказав, як не говорив ніколи нічого, тільки схилився перед Збишком і легко доторкнувся руками до його колін.

А Юранд говорив далі:

—Заповіт мій записав ксьондз Калеб, а під заповітом є моя воскова печать; ти повинен посвідчити, що чув від мене, і що я наказав, щоб цього молодого рицаря тут слухали так само, як мене. Покажеш йому всю здобич і гроші в скарбниці і будеш йому до смерті вірно служити як у мирний час, так і на війні. Чуєш?

Толіма підніс руки до вух і кивнув головою, потім на знак Юранда вклонився і вийшов, а старий рицар знову звернувся до Збишка й підкреслив:

—Тим, що є в скарбниці, можна розпалити найбільшу жадобу й не одного, а сто бранців викупити. Пам"ятай.

Але Збишко спитав:

—Чому ви вже віддаєте мені Спихов?

— Я віддаю тобі більше, ніж Спихов, — свою дочку.

—І година смерті невідома,—сказав ксьондз Калеб.

Воістину невідома, — з смутком повторив Юранд. — Недавно мене присипало снігом, і хоч бог послав мені порятунок, але колишньої сили вже немає...

Клянусь богом! — вигукнув Збишко.— Щось у вас з учорашнього дня змінилося, і ви більше про смерть, ніж про Данусю, говорите. Клянусь богом!

Повернеться Дануська, повернеться,— відповів Юранд,— над нею милость божа. Але як повернеться... Слухай... Забирай її в Богданець, а Спихов залиш на Толіму... Він людина вірна, а тут погані сусіди. Там їй зашморга на шию не накинуть... там безпечніше...

Чого ж це ви немов з того світу говорите! — вигукнув Збишко;—Що це означає?

—Бо я вже й був наполовину на тім світі, а тепер, мені здається, мене бере якась хвороба. Я турбуюсь про дочку... адже вона у мене єдина. Та ще ти, хоч я знаю, що ти її любиш...

Він замовк і, видобувши короткий меч — мізерикордію, повернув його руків"ям до Збишка:

—Присягни мені ще раз на цьому хресті, що ніколи її не скривдиш і вірно любитимеш...

Очі Збишкові раптом наповнились слізьми. Він умить став навколішки й, поклавши пальця на руків"я, вигукнув:

—Присягаюсь муками господніми, що не заподію їй кривди і буду вірно любити!

— Амінь! — сказав ксьондз Калеб.