Дженні, зовсім не уявляючи, як вона може розповісти правду, нарешті не витримала і, поступившись перед м’яким наполяганням матері, зробила фатальне признання. М-с Герхардт заціпеніла від горя й довго не могла вимовити жодного слова.
— Ох, це все моя провина, — зрештою сказала вона, охоплена каяттям. — Я повинна була зрозуміти. Але ми зробимо все, що зможемо.
Тут вона не витримала й розридалася.
Через короткий час вона знову взялася до прання, яке перервала, і, зігнувшись над коритом, все ще плакала. Сльози котилися по її щоках і капали в мильну піну. Зрідка вона витирала їх фартухом, але вони знову й знову заливали їй очі.
Після перших страшних хвилин прийшло гостре усвідомлення неминучого лиха. Що зробить Герхардт, коли взнає правду? Він не раз говорив, що коли яка-небудь з його дочок зробить так, як роблять інші, він вижене її на вулицю. «Ноги її не буде більше в моєму домі!» кричав він.
— Я так боюся батька, — часто говорила в цей час м-с Герхардт дочці. — Що ж він скаже...
— Може, мені краще виїхати, — пропонувала Дженні.
— Ні, — відповідала мати, — поки йому нічого не треба знати. Почекай трохи.
Але в глибині душі вона розуміла, що фатальний день однаково скоро настане.
Одного разу, коли тривожна невідомість стала для неї нестерпною, вона відіслала з дому Дженні й інших дітей, сподіваючись, що, поки вони повернуться, зуміє все розповісти чоловікові. Від самого ранку вона метушилась, з страхом чекаючи зручної хвилини, а після обіду дала чоловікові лягти спати, так і не почавши розмови. Удень вона не пішла на роботу, бо не могла піти, не виконавши свого болючого обов’язку. О четвертій годині Герхардт прокинувся, а вона все ще вагалася, хоч і добре розуміла, що Дженні незабаром повернеться і старанно підготована можливість буде втрачена. Можливо, вона так і не набралася б мужності сказати що-небудь, коли б Герхардт сам не заговорив про Дженні.
— Вона погано виглядає. Схоже, що з нею недобре.
— Ой, — почала м-с Герхардт, з великим напруженням перемагаючи страх і вирішивши неодмінно довести справу до кінця. — Із Дженні біда. Не знаю, що й робити. Вона...
Герхардт, який у цю хвилину розбирав замок у дверях, щоб його полагодити, підняв голову і підозріло подивився на дружину.
— Що ти хочеш сказати? — запитав він.
М-с Герхардт стала від хвилювання крутити фартух, як мотузок. Вона намагалася зібрати всю свою мужність і пояснити, але не могла вимовити ані слова, закрилася фартухом і заплакала.
Герхардт подивився на неї і встав. Він був трохи схожий на Кальвіна — худе, хворобливо жовте обличчя, неначе померле від віку й праці просто під небом, у дощ та вітер. Коли він був здивований або гнівався, очі його спалахували. У хвилюванні він раз у раз відкидав волосся з чола й починав ходити то вперед, то назад по кімнаті; зараз він здавався стривоженим, готовим от-от вибухнути.
— Про що ти говориш? — різко запитав він німецькою мовою. — Біда?.. Невже хто-небудь?.. — він не договорив і загрозливо підняв руку. — Чому ти мовчиш?
— Я ніколи не думала, що з нею може трапитися таке, — заговорила перелякана м-с Герхардт, намагаючись все ж закінчити свою думку. — Вона завжди була хорошою дівчинкою. Ох, — закінчила вона, — подумати тільки, що він загубив Дженні...
— Прокляття! — у пориві люті крикнув Герхардт. — Так я й знав! Брендер! Ха! Ваш благородний джентльмен! Ось до чого призвело те, що ти дозволяла їй бігати вечорами, кататися в колясках, гуляти на вулицях. Так я й знав. Боже правий!
Промовляючи цей трагічний монолог, він почав бігати по тісній кімнаті з кутка в куток, як звір у клітці.