— Загубив! — вигукнув він. — Загубив! Ха! Так він її загубив, он воно що?
Раптом він зупинився, ніби маріонетка, яку смикнули за мотузок. Він стояв перед м-с Герхардт, яка відступила до столу біля стіни й чекала, пополотнівши від страху.
— Але ж він помер! — крикнув він, неначе це вперше спало йому на думку. — Помер!
Він дивився на дружину, стиснувши долонями скроні, немов боявся, що голова не витримає, — зла іронія події, що сталася, пекла його вогнем.
— Помер! — повторив він, і м-с Герхардт, побоюючись за його розум, відступила ще далі; перекривлене обличчя чоловіка в цю хвилину лякало її більше, аніж причина його відчаю.
— Він хотів одружитися з Дженні, — жалібно сказала вона. — Коли б він не помер, то одружився б з нею.
— Одружився б! — закричав Герхардт, вийшовши із заціпеніння від її голосу. — Одружився б! Знайшла чим втішатися! Одружився б! Негідник! Собака! Щоб його душа вічно горіла в пекельному вогні! Господи, дай, щоб... щоб... ой, коли б тільки я не був християнином...
Він стиснув кулаки, затремтівши від люті.
М-с Герхардт заридала; чоловік одвернувся — він був надто приголомшений, щоб співчувати їй. Він знову став ходити по кухні вперед і назад; підлога тремтіла від його важких кроків. Трохи згодом Герхардт знову підійшов до дружини, — тепер страшна істина постала перед ним у новому світлі.
— Коли це трапилось? — запитав він.
— Не знаю, — відповіла м-с Герхардт, надто налякана, щоб сказати правду. — Я сама тільки цими днями про все дізналася.
— Брешеш! — крикнув він. — Ти завжди покривала її. Це ти винна, що вона дійшла до цього. Коли б ти не заважала мені і все було б по-моєму, нам тепер не довелося б так мучитись.
«До чого дійшло! — говорив він про себе. — До чого дійшло! Мій син потрапляє до в’язниці; моя дочка тиняється вулицями й дає привід до пліток; сусіди говорять мені у вічі, що мої діти поводяться не так, як треба; а тепер цей мерзотник загубив її. Господи, та що ж це скоїлось з моїми дітьми!»
— І за що мені така кара, — бурмотів він, охоплений жалем до самого себе. — Чи я не намагаюсь бути добрим християнином! Щовечора я молюся, щоб господь указав мені шлях істинний, але все марно. Працюю, працюю... Ось вони, мої руки, всі в мозолях. Все життя я намагався бути чесною людиною. І от... от...
Голос його урвався, здавалося, він зараз заплаче... І раптом, у нападі гніву, він накинувся на дружину.
— Це ти у всьому винна! — кричав він. — Тільки ти! Коли б ти робила, як я наказував, нічого б не трапилось. Так ні ж, ти не слухала мене. Нехай вона забирається геть! геть! геть!!! Шлюха, ось хто така вона. Тепер їй один шлях — у пекло. І нехай туди й іде. Я вмиваю руки. Досить з мене.
Він повернувся, збираючись іти до своєї крихітної спальні, але, не дійшовши до дверей, зупинився.
— Нехай забирається геть! — ще раз сказав він, шаленіючи. — Їй немає місця в моєму домі. Сьогодні ж! Я більше її на поріг не пущу. Я їй покажу, як мене ганьбити!
— Не жени її сьогодні, — молила м-с Герхардт. — Їй нікуди йти.
— Ні, сьогодні ж! — сказав він, і на його суворому обличчі відбилась непохитна рішучість. — У цю ж хвилину! Нехай шукає собі інший дім. Цей їй був не до смаку. Так от, нехай забирається. Подивимось, як їй буде в чужих.