— Не знаю, як вам дякувати, — нарешті сказала вона.
— І не треба, — відповів Лестер. — Повір, що це я повинен подякувати тобі.
Він замовк і подивився на неї, зачарований її вродою. Вона не підводила очей, чекаючи, що ж буде далі.
— Чому б тобі не покинути роботу? — запитав Лестер. — Ти була б цілий день вільна.
— Я не можу, — відповіла вона. — Тато не дозволить. Він же знає, що я повинна заробляти.
— Це, мабуть, правда, — сказав Лестер. — Та який толк у твоїй роботі? Господи! Чотири долари на тиждень! Я з радістю давав би тобі в п’ятдесят разів більше, коли б знав, що ти зумієш використати ці гроші.
Він неуважно тарабанив пальцями по столу.
— Не можу, — сказала Дженні. — Я й з цими грошима не знаю, як бути. Мої догадаються. Доведеться все розповісти мамі.
З того, як вона це сказала, Лестер зробив висновок, що мати й дочка дуже близькі, якщо Дженні може признатись у цьому матері. Він зовсім не був черствою людиною, і це зворушило його. Але він аж ніяк не збирався відмовитися від своїх намірів.
— Оскільки я розумію, є тільки один вихід, — м’яко вів далі він. — Тобі не личить бути покоївкою. Це не гідне тебе. Я проти цього. Покинь усе й поїдемо зі мною до Нью-Йорка; я подбаю про тебе. Я люблю тебе й хочу, щоб ти була моєю. І тобі не доведеться надалі турбуватися про рідних. Ти зможеш купити їм гарненький будиночок і обставити його на свій смак. Хіба тобі цього не хочеться?
Він замовк, і Дженні зразу ж подумала про матір, про свою милу маму. Все життя м-с Герхардт тільки й говорила про це — про отакий гарненький будиночок. Яка вона була б щаслива, коли б у них був більший будинок, хороші меблі, сад. У такому будинку вона буде звільнена від турбот про квартирну плату, від незручних старих меблів, від образливих злиднів, — вона буде така щаслива! Поки Дженні думала про це, Лестер, який пильно стежив за нею, зрозумів, що зачепив найміцніше її почуття. Це була вдала думка — запропонувати їй купити пристойний будинок для рідних. Він почекав ще кілька хвилин, потім сказав:
— Так ти дозволиш мені це зробити?
— Це було б дуже добре, — сказала Дженні. — Але зараз це неможливо. Я не можу поїхати з дому. Тато захоче точно знати, куди я їду. Що я йому скажу?
— Чому б не сказати, що ти їдеш до Нью-Йорка з місіс Брейсбрідж? — запропонував Лестер. — Проти цього ніхто не може заперечити, адже так?
— Так, якщо дома не дізнаються про правду, — здивовано поглядаючи на нього, сказала Дженні. — А що, як дізнаються?
— Не дізнаються, — спокійно відповів Лестер. — Вони не в курсі справ місіс Брейсбрідж. Хіба мало хазяйок, виїжджаючи надовго, беруть з собою покоївок? Просто скажи, що тобі запропонували поїхати, що ти мусиш їхати — і ми поїдемо.
— Ви гадаєте, це можна? — запитала вона.
— Звичайно, — відповів Лестер. — А що тут такого?
Поміркувавши, Дженні вирішила, що це, мабуть, можна здійснити. А потім їй спало на думку, що зв’язок з цією людиною може знову закінчитися для неї материнством. Яка це трагедія — дати життя дитині... ні... Вона не може піти на це знову, в усякому разі — не так необачно, як колись. Вона не могла примусити себе розповісти йому про Весту, але вона повинна сказати йому про цю непереборну перешкоду.
— Я — почала вона й зупинилась, не маючи сил говорити далі.