Лестер помовчав, підраховуючи про себе, скільки ж у них припадає на життя.
— Скільки ви платите за квартиру? — запитав він.
— Дванадцять доларів.
— Мати, мабуть, уже не молода?
— Їй скоро п’ятдесят.
Він замислено крутив виделку.
— Сказати по правді, Дженні, я приблизно так собі це й уявляв, — промовив він нарешті. — Я багато думав про тебе. Тепер мені все зрозуміло. У тебе є тільки один вихід, і він не такий уже поганий, якщо тільки ти звіришся на мене.
Він помовчав, чекаючи запитання, але Дженні ні про що не питала. Вона була заглиблена в свої клопоти.
— Ти не хочеш знати, який вихід? — запитав він.
— Хочу, — машинально відповіла вона.
— Це я, — сказав Лестер. — Ти повинна дозволити мені допомогти вам. Я хотів зробити це минулого разу. Але тепер ти повинна прийняти мою допомогу, чуєш?
— Я думала, що до цього не дійде, — просто сказала Дженні.
— Я знаю, що ти думала, — заперечив він. — Забудь про це. Я подбаю про твою родину. І зроблю це зараз же, не відкладаючи...
Він витягнув гаманець і дістав кілька десяти й двадцятидоларових папірців — всього двісті п’ятдесят доларів.
— Візьми, — сказав він. — Це тільки початок. Я стежитиму за тим, щоб і надалі твоя родина була забезпечена. Дай-но руку.
— Ні, ні! — вигукнула Дженні. — Не треба так багато. Не давайте мені стільки.
— Не сперечайся, — сказав Лестер. — Ану, давай руку.
Скоряючись під його поглядом, Дженні простягла руку, він вклав у неї гроші і злегенька стиснув її пальці.
— Тримай, дитинко. Я кохаю тебе, моя радість. Я не хочу, щоб ти бідувала, і твої рідні також.
Дженні прикусила губу і з німою подякою подивилась на нього.