— Ти?.. — повторив Лестер. — А далі що?
— Я... — і Дженні знову замовкла.
Лестера захоплювала її соромливість, її ніжні боязкі уста, що не насмілювалися вимовити потрібне слово.
— Ну що ж? — спитав він, підбадьорюючи її. — Ти просто чудова. Ти боїшся мені сказати?
Рука Дженні лежала на столі. Лестер схилився і поклав на неї свою дужу смугляву руку.
— Мені ніяк не можна мати дитини, — вимовила, нарешті, Дженні, опустивши очі.
Він пильно дивився на неї й відчував, що її принадна щирість, гідність, яку вона зберігала навіть у таких важких, ненормальних умовах, її вміння просто, безпосередньо сприймати найважливіші життєві явища надзвичайно підносять її в його очах.
— Ти незвичайна дівчина, Дженні, — сказав він. — Ти просто чудо. Але не турбуйся. Це можна владнати. Навіщо ж тобі мати дитину, якщо ти не хочеш, та й я також цього не хочу.
На червоному від сорому обличчі Дженні відбилося здивування.
— Так, так, — сказав Лестер. — Адже ти мені віриш? Я знаю, що говорю, як по-твоєму?
— Т-так, — запинаючись, відповіла вона.
— Ну от. У всякому разі, я не припущу, щоб з тобою сталось щось недобре. Я повезу тебе звідси. І потім, я зовсім не хочу ніяких дітей. Зараз я не мав би від них ніякісінької втіхи. Вважаю за краще почекати з цим. Але нічого подібного й не буде, нехай це тебе не турбує.
— Гаразд, — ледве чутно відповіла вона.
Нізащо в світі не наважилася б вона зараз зустрітися з ним поглядом.
— Послухай, Дженні, — сказав він трохи згодом. — Адже ти мене кохаєш, правда? Невже я став би упрошувати тебе, коли б не кохав, як ти думаєш? Я просто загубив голову через тебе, це щира правда. Я сп’янів від тебе, як від вина. Ти повинна поїхати зі мною. Повинна, і якнайшвидше. Я знаю, справа в твоїх родичах, але це можна владнати. Поїдеш зі мною до Нью-Йорка. А потім щось придумаємо. Я познайомлюсь з твоїми родичами. Ми вдамо, що я залицяюсь до тебе, — все, що хочеш, тільки поїдемо, не відкладаючи.
— Але ж не зараз? — запитала Дженні майже з переляком.
— Якщо можна, завтра. В найгіршому разі, в понеділок. Ти влаштуєш це. Що тебе бентежить? Адже коли б місіс Брейсбрідж запропонувала тобі поїхати, то довелося б тобі негайно зібратися, і ніхто й слова б не сказав. Хіба не так?
— Так, — подумавши, погодилася вона.
— Тоді що перешкоджає?
— Завжди так важко, коли доводиться говорити неправду, — замислено сказала Дженні.