— Так, можливо, — замислено погодилась мати.
Вони мовчки дивились одна на одну. М-с Герхардт намагалася намалювати в своїй уяві цю нову, дивну людину, яка увійшла тепер у життя Дженні. Він багатий. Він хоче купити їм гарний будинок. От так історія!
— І ще ось що він мені дав, — додала Дженні, якимсь чуттям розуміючи думки матері.
Вона дістала двісті п’ятдесят доларів, які були сховані в неї на грудях, і вклала їх у руки м-с Герхардт.
Та здивовано втупилася очима в гроші. У цій пачці зелених і жовтих папірців був рятунок від усіх турбот — про їжу, одяг, вугілля, плату за квартиру. Якщо в домі буде багато грошей, Герхардту не доведеться так уболівати, що з обпеченими руками він не може працювати; Джорджу, Марті й Вероніці можна буде накупити гарних речей — їм так цього хочеться! Дженні одягнеться, Веста здобуде освіту.
— Ти думаєш, він коли-небудь одружиться з тобою? — запитала, нарешті, мати.
— Не знаю, — відповіла Дженні. — Можливо. Я знаю тільки, що він мене любить.
— Що ж, — помовчавши, сказала м-с Герхардт, — якщо ти думаєш сказати батькові, що їдеш, то не відкладай. Йому й без того це здасться дуже дивним.
Дженні зрозуміла, що перемога залишилась за нею. Сила обставин примусила матір примиритися з тим, що сталось. Вона засмучена, але все ж їй уже здається, що, можливо, це й на краще.
— Я допоможу тобі, — зітхнувши, сказала вона дочці.
М-с Герхардт було нелегко сказати неправду, але вона зробила це так невимушено, що приспала всі підозріння в чоловіка. Про новину сказали й дітям, всі жваво обмірковували її, а коли потім і Дженні повторила цю вигадку батькові, все вийшло досить природно.
— І надовго ти їдеш? — поцікавився він.
— Тижнів на два, на три, — відповіла Дженні.
— Це приємна подорож, — сказав Герхардт. — Я побував у Нью-Йорку в тисяча вісімсот сорок четвертому році. Тоді це було зовсім маленьке місто, не те, що зараз.
У глибині душі він був дуже задоволений, що Дженні так пощастило. Як видно, хазяйка нею задоволена.
Настав понеділок: рано-вранці Дженні попрощалася з рідними й пішла до готелю «Дорнтон», де її чекав Лестер.
— Ось і ти! — весело вигукнув він, зустрівши її в жіночій вітальні.
— Так, — просто відповіла вона.
— Ти — моя племінниця, — говорив далі Лестер. — Я замовив для тебе кімнату поруч із своєю. Зараз я пошлю по ключ, і ти переодягнешся. Коли будеш готова, я відправлю твою скриню на вокзал. Поїзд відходить о першій.
Дженні пішла одягатися, а Лестер, не знаючи, як згаяти час, читав, курив і, нарешті, постукав до неї. Вона вже встигла переодягнутися і зараз же відчинила йому.