— Знаю, а все ж ти можеш поїхати. Правда?
— Може, ви трошки почекаєте? — попросила Дженні. — Це все так несподівано. Я боюся.
— Жодного дня не стану чекати, люба моя. Хіба ти не бачиш, що я не маю сил більше чекати? Подивись мені у вічі. Поїдемо?
— Добре, — відповіла вона сумно, і все ж дивне почуття ніжності до цієї людини ворухнулося в її душі. — Поїдемо.
Розділ XXIII
З від’їздом все склалося набагато легше, ніж можна було ждати. Дженні вирішила розповісти матері всю правду, а батькові можна було сказати тільки одно: що м-с Брейсбрідж виїжджає, хоче, щоб Дженні її супроводжувала. Батько, звичайно, почне розпитувати її, але навряд чи виникнуть у нього якісь сумніви. Цього дня по дорозі додому вона зайшла з Лестером до універсального магазину, і Лестер купив їй скриню, чемодан, дорожній костюм і капелюшок. Він був дуже гордий своєю перемогою.
— Коли приїдемо до Нью-Йорка, я куплю тобі щось краще, — сказав він. — Ти ще сама не знаєш собі ціни, на тебе всі будуть оглядатись.
Він наказав, щоб покупки склали в скриню й відправили до нього в готель. Потім умовився з Дженні, що в понеділок перед від’їздом вона прийде до готелю й переодягнеться.
Повернувшись додому, Дженні застала матір на кухні, і та, як завжди, зраділа їй.
— У тебе був важкий день? — ласкаво запитала м-с Герхардт. — Ти виглядаєш дуже стомленою.
— Ні, — сказала Дженні, — я не стомилась. Не в цьому справа. Просто я не зовсім добре себе почуваю.
— Що-небудь трапилось?
— Ах, мамочко, я повинна тобі сказати про одну річ. Це так важко...
Вона замовкла, запитливо дивлячись на матір, потім відвела очі.
— Ну, що таке? — стурбовано запитала м-с Герхардт. Їх уже спіткало стільки горя, що вона весь час жила в очікуванні якогось нового лиха. — Чи не втратила ти посаду?
— Ні, — відповіла Дженні, намагаючись не виказати свого хвилювання, — але я збираюсь піти звідти.
— Та що це ти? — вигукнула мати. — Чому?
— Я їду до Нью-Йорка.
Мати здивовано розкрила очі.
— Чого це раптом? Коли ти вирішила? — запитала вона.