— Сьогодні.
— Ти це серйозно?
— Так, мамусю. Послухай. Я хочу дещо тобі розповісти. Ти ж знаєш, як нам тяжко живеться. Нам усе одно ніяк не налагодити наших справ. А зараз знайшовся такий чоловік, який хоче нам допомогти. Він каже, що полюбив мене, й хоче, щоб я в понеділок їхала з ним до Нью-Йорка. Я вирішила їхати.
— Ні, Дженні, нізащо! — скрикнула мати. — Як же ти можеш знову піти на таке! Подумай про батька.
— Я вже про все подумала, — твердо сказала Дженні, — так буде краще. Він добрий чоловік, я знаю. І в нього багато грошей. Він хоче, щоб я поїхала з ним, і я поїду. А коли повернемось, він купить для нас новий будинок і взагалі допомагатиме. Ти ж сама знаєш, зі мною ніхто не одружиться. Нехай буде так. Він мене любить. І я його люблю. Чому б мені не поїхати?
— А він знає про Весту? — обережно запитала мати.
— Ні, — винувато відповіла Дженні. — Я думаю, краще не говорити йому. Я подбаю, щоб це обминуло її.
— Боюсь, що ти наживеш собі лиха, Дженні. Невже ти думаєш, що це ніколи не відкриється?
— Я думала, може, вона поживе тут з вами, поки їй не прийде час іти до школи, — сказала Дженні. — А потім я, напевно, зможу відправити її кудись учитись.
— Так-то воно так, — погодилася мати. — Але, можливо, все-таки краще сказати йому одразу? Він буде тільки кращої думки про тебе, якщо ти скажеш правду.
— Не в цьому річ. Справа у Весті, — гаряче сказала Дженні. — Я хочу, щоб це обминуло її.
Мати похитала головою.
— Де ти з ним познайомилась? — запитала вона.
— У місіс Брейсбрідж.
— Давно?
— Та вже майже два місяці.
— І ти жодного разу ні слова не сказала про нього, — закинула їй м-с Герхардт.
— Я не знала, що він так до мене ставиться, — винувато сказала Дженні.
— А може, почекаєш? Чому б йому спочатку не зайти до нас? — запитала мати. — Тоді все буде куди простіше. Адже однаково, якщо ти поїдеш, батько взнає правду.
— Я хочу сказати, що їду з місіс Брейсбрідж. Тоді тато не стане заперечувати.