Безтурботний

— На ньому був натягнутий на лоб наполовину загорнений лижний шолом. І великі темні окуляри, що приховують решту обличчя. І вона сказала, що він ніс чорну сумку, мабуть, дуже важку.

Харрі похлинувся кавою.

На електричному дроті, протягнутому між будинками на Доврегата, теліпалася пара зв’язаних шнурками черевиків. Ліхтар на дроті чесно намагався освітлювати бруківку тротуару, проте осіння мла, здавалося, висмоктувала сили з усіх джерел міського освітлення. Щоправда, Харрі цього не помічав — він і не дивлячись міг відшукати дорогу між Софієс-гате і «Шрьоде-ром». Що було перевірено вже не раз.

Беате склала список тих, чиї сеанси сквоша і аеробіки в «САТС» припадали на час, коли там з’явився чоловік у комбінезоні; обдзвонити їх вона збиралася завтра. Якщо вона його і не вирахує, в усякому разі, був шанс, що хто-небудь бачив Забійника в роздягальні, коли той переодягався, і зуміє назвати його прикмети.

Харрі пройшов під черевиками, що розгойдувались. Він бачив їх тут уже не перший рік і звикся з думкою, що так ніколи і не дізнається, як вони тут опинилися.

Коли Харрі ввійшов до під’їзду, Алі мив сходи.

— Ти, напевно, ненавидиш норвезьку осінь, — сказав Харрі, витираючи ноги. — Суцільна вогкість і болото.

— У моєму рідному місті в Пакистані через смог далі ніж на п’ятдесят метрів нічого не розгледиш, — посміхнувся Алі. — Цілий рік.

Харрі почув далекий, але знайомий звук. За законом підлоти телефони завжди починають дзвонити, коли ти їх чуєш, але підійти не можеш. Він подивився на годинник. Десять. Ракель говорила, що телефонуватиме о дев’ятій.

— Щодо твоєї комірки в підвалі… — почав Алі, але Харрі вже летів угору сходами, залишаючи на кожній четвертій сходинці відбиток своїх мартенсів.

Ледве він відчинив двері, телефон замовк.

Харрі зняв черевики і затулив обличчя руками. Потім підійшов до телефону підняв слухавку. Номер готелю був записаний на приклеєному до дзеркала жовтому аркушику. Він відчепив аркушик і побачив у дзеркалі відображення першого послання С#МИ. Він іще тоді роздрукував мейл і прикріпив його на стіну. Стара звичка, у них у забійному всі стіни були обвішані різними фотографіями, посланнями та іншими дороговказними нитками, котрі, якщо окинути їх поглядом, могли підказати наявність якихось взаємозв’язків або ж якимось іншим способом збудити підсвідомість. У Харрі не особливо виходило читати текст у дзеркальному відображенні, але це і не було потрібно:

Уявімо собі, що ти вечеряєш із жінкою, а наступного дня її знаходять мертвою. Що робитимеш?

Передумавши дзвонити, він пройшов до вітальні, ввімкнув телевізор і звалився у своє крісло з високою спинкою. Потім раптом ривком підвівся, знову вийшов до передпокою й набрав номер.

Голос у Ракелі був утомлений.

— Сидів у «Шрьодера», — сказав Харрі. — Щойно ввійшов.

— Я дзвонила, напевно, разів десять.

— Щось трапилося?

— Харрі, я боюся.

— Гм. Дуже боїшся?