Безтурботний

— Що?

— Вирушимо прямо до в’язниці. — Він знову випростався. — Хоч ти і пройшла «Старт», але двох тисяч крон однаково не отримаєш.

— Що ти базікаєш?

— Це як у грі «Монополія». Картки «Випробуй свій шанс». Єдине, що нам залишається. Шукати щастя. У в’язниці. Ти знаєш, як телефонувати в «Ботсен»?

— Це просто втрата часу, — сказала Беате.

Вона квапливо дріботіла по «Кишці» поряд із Харрі; голос її, відбиваючись од масивних цегляних стін, звучав гучно.

— Цілком можливо, — відповів Харрі. — Як і взагалі дев’яносто відсотків розшукової роботи.

— Я прочитала всі пов’язані з ним рапорти і протоколи його допитів. Він ніколи нічого не говорить. Не беручи до уваги різної філософської нісенітниці, яка не має зі справою нічого спільного.

Харрі натиснув на кнопку виклику збоку від сірих сталевих дверей у кінці тунелю.

— Чула коли-небудь приказку: «Шукати пропажу треба не там, де втратив, а де світліше»? Ймовірно, вона має ілюструвати людську дурість. А по мені, так це просто здоровий глузд.

— Піднесіть ваші посвідчення до камери, — звелів їм голос, який пролунав із переговорного пристрою.

— Ну а де я буду весь цей час? Адже ти хотів розмовляти з ним один? — запитала Беате, прошмигнувши в двері вслід за Харрі.

— Ми з Елен часто так робили. Сам допит завжди вів один з нас, а інший у цей час просто сидів і слухав. Коли ставало ясно, що бесіда заходить у безвихідь, ми оголошували перерву. Якщо спочатку допитував я, то я виходив із кімнати, а Елен у цей час починала розмовляти з підозрюваним зовсім про інше, про найбуденніші побутові дрібниці. Наприклад, про те, що пора кидати палити, або ж про те, яке лайно показують по телевізору. Або що відтоді, як вона порвала зі своїм хлопцем, квартплата здається їй дуже великою. Почекавши якийсь час, поки вони так поговорять, я заглядав до кімнати й говорив, що щось сталось і їй треба йти.

— І що, це діяло?

— Завжди.

Піднявшись по сходах, вони опинилися в замкнутому відсіку, двері якого вели до тюремних коридорів. Наглядач, що показався у віконці за товстим куленепробивним склом, кивнув їм і натиснув на кнопку. Почувся гугнявий голос: «Дочекайтеся наглядача».

Наглядачем виявився весь укритий горбами м’язів коротун, дуже гномоподібний, у тому числі й своєю кострубатою, перевальцем, ходою. Він провів їх у саме серце в’язниці — овальну залу з триповерховою галереєю по периметру, вздовж якої виднілися пофарбовані у блакитний колір двері камер. Простір між поверхами забраний сталевою сіткою. Не видно ні душі, а тишу, що панує тут, лише одного разу порушив звук дверей, що десь гримнули.

Харрі приходив сюди вже не вперше. Проте кожного разу при думці, що за цими дверима сидять люди, яких суспільство визнало необхідним тримати взаперті поза їхнім бажанням, у нього виникало відчуття абсурду. Харрі й сам не знав, чому ця думка здається йому такою безглуздою. Швидше за все, його просто нудив цей наочний вияв офіційної, узаконеної помсти за вчинені злочини. Терези і меч.

Ключі на зв’язці в руках наглядача жалібно дзвякнули, коли він відімкнув двері, на яких великими чорними літерами було написано: «Кімната побачень».

— Будь ласка. Якщо захочете вийти, просто постукайте.