Безтурботний

— З вас тридцять вісім.

— Будь ласка.

— Дякую.

Як правило, це була її найтриваліша бесіда за весь день.

Останніми тижнями траплялося, що до її приходу це місце вже займав якийсь чоловік, і хоча залишалися багато інших вільних столиків, вона не могла там сидіти, тому що… ні, їй навіть думати про це зараз не хотілося. Так або інакше, але їй довелося змінити розпорядок дня, і тепер вона з’являлася в кондитерській

о чверть на одинадцяту, щоб устигнути зайняти місце за своїм законним столиком. Як з’ясувалося, сьогодні це навіть і на краще, інакше він застав би її вдома. І їй довелось би відчинити, тому що вона дала обіцянку матері. Після того випадку вона два місяці не відгукувалася ні на телефонні дзвінки, ні на дзвінки в двері. Врешті-решт мати викликала поліцію та погрозила знову покласти її до лікарні.

Матері вона ніколи не брехала.

А ось іншим доводилось. Іншим вона брехала весь час. По телефону — редакторам видавництв, у магазинах і на форумі в Інтернеті. Особливо в останньому випадку. Там вона давала волю своїй фантазії. Там вона уявляла себе зовсім не такою, якою була в житті, там вона уявляла себе однією з героїнь романів, які перекладала, або Рамоною, пересиченою життям, розпусною, але безстрашною жінкою. Астрід дізналася про існування Рамони ще в ранньому дитинстві. Це була танцівниця з довгим чорним волоссям і карими мигдалеподібними очима. Астрід полюбляла малювати Рамону, й особливо її очі, але робити це їй доводилося крадькома — побачивши такі малюнки, мати відбирала їх, рвала на клапті й говорила, що бачити не бажає таких курвочок у себе вдома. Рамона зникла на довгі роки, але потім повернулася, й Астрід почала помічати, що все більше й більше підпадає під її владу, і понад усе, коли пише листи письменникам чоловічої статі, книги яких перекладає. Спочатку йшлося про мовні проблеми, прохання пояснити не зовсім зрозуміле місце, а потім вона починала засипати їх електронними повідомленнями неформального характеру, після чого вже французькі письменники настійно просили її про зустріч. Коли вони приїдуть в Осло у зв’язку з презентацією книги, та хоч би навіть і тільки заради особистого знайомства з нею. Вона всім відмовляла, але так, що це жодним чином не відлякувало наполегливих поклонників, а швидше навпаки, ще більше притягало їх до неї. Ось у чому полягала тепер уся її літературна діяльність, після того як кілька років тому її блакитна мрія видавати власні книжки розбилася вщент, коли консультант одного з видавництв подзвонив їй і прошипів у слухавку, що більше не в змозі виносити її «істеричні схлипи» і що в світі не знайдеться жодного читача, який захотів би платити за її вигадки, хоча, можливо, який-небудь психолог і погодився б ознайомитися з ними за пристойний гонорар.

—- Астрід Монсен!

Вона відчула, як горло в неї стиснулось, і її охопила паніка. Не вистачало тільки задихнутися просто на вулиці привселюдно. Вона вже збиралася ступити на проїжджу частину, але тут на світлофорі з’явився червоний чоловічок. їй так хотілося на той бік вулиці, але червоному чоловічкові вона завжди підкорялася.

— Привіт! А я якраз до вас збирався. — Харрі Холе підійшов і став поряд із нею. У нього був усе той же вираз загнаного звіра на обличчі, все такі ж червоні очі. — Перш за все я хочу сказати, що прочитав рапорт Волера про бесіду з вами. І ще, що, здається, ви збрехали мені зі страху.

Вона задихала, мовби викинута на берег риба.

— Я, звичайно, теж повний кретин, що не розповів одразу вам про свою роль у цій справі, — сказав поліцейський.

Вона із здивуванням подивилася на нього. Судячи з тону, він щиро жалкував про те, що сталося.

— А я читала в газеті, що винного нарешті взяли, — почула вона свій власний голос.

Вони обмінялися поглядами.

— Чи вбили, чи що, — тихо додала вона.

— Так, — сказав він і вичавив із себе усмішку. — Але, може, ви все ж таки допоможете мені прояснити кілька питань?

Уперше за столиком в «Кондитерській Хансена» з нею сидів співбесідник. Дівчина за стойкою змовницьки підморгнула їй, буцім велетень, що прийшов із нею, — її кавалер. Але оскільки вигляд у нього був таким, немов він тільки що з ліжка, вона навіть могла припустити, що… ні, їй і думати про це зараз не хотілося.

Харрі простягнув їй роздруки цілого ряду електронних листів і попросив продивитися їх. Можливо, вона як письменник зможе сказати, написані вони чоловіком чи жінкою? Вона подивилася на листи. Письменник, як він висловився. Сказати йому правду? Вона піднесла чашку до губ, щоб приховати усмішку, що з’явилася при цій думці. Зрозуміло, ні. Вона брехатиме.