Безтурботний

— А хто його знає? Може, про Анну Бетсен. Про Арне. Про себе саму. Таку, якою стала.

Ґреґор лизнув Харрі руку.

— Я знаю, як убили Анну Бетсен, — сказав Харрі. Він дивився їй у спину, але ніякої реакції не помітив. Він прикурив сигарету з другої спроби. — Вчора після обіду з криміналістичної лабораторії мені передали результати дослідження чотирьох склянок із кухонного столу Анни Бетсен. На них і мої відбитки. Я, очевидно, пив колу. Але ніколи в житті не додумався б запивати нею вино. А один із винних келихів виявився чистим. І найцікавіше, що у склянці з-під коли виявлені сліди гідрохлориду морфіну, що зазвичай іменується морфієм. Вам відомо, як діють великі дози морфію, чи не так, фру Албу?

Вона подивилася на нього. А потім поволі похитала головою.

— Невже? — сказав Харрі. — Повний колапс і втрата пам’яті з моменту прийому, сильна блювота і головний біль після повернення свідомості. Іншими словами, такі ж симптоми, як при глибокому сп’янінні. І так само, як рогіпнол, використовується насильниками для присипляння жертви. А нас зґвалтували. Всіх. Чи не так, фру Албу?

Над ними пролунав скреготливий крик чайки.

— Знову ви? — сказала Астрід Монсен, видала короткий нервовий смішок і впустила його до квартири. Вони пройшли в кухню, і господиня відразу заметушилася, почала заварювати чай, поставила на стіл торт, куплений у «Кондитерській Хансена», за її словами, на випадок, якщо хто в гості загляне. Харрі ж бурмотів якісь банальності щодо снігу, що випав учора, бідкався, що світ сильно не змінився, хоча всім здавалося, що він мав звалитися разом із баштами Всесвітнього торгового центру на телеекранах. І лише коли вона розлила чай і сіла, він запитав, як вона ставилася до Анни. Астрід застигла з розкритим ротом.

— Ви її ненавиділи?

У тиші, що настала потім, було чутно, як в іншій кімнаті дзвякнув комп’ютер.

— Ні, не те слово, — вона стиснула в руках величезний кухоль із зеленим чаєм. — Просто вона була… інша.

— Яка — інша?

— Її життя. Манера триматися. Вона вміла бути такою… такою, якою хотіла бути.

— А вам це не подобалося?

— Я… не знаю. Ні, напевно, все-таки не подобалося.

— Чому?

Астрід Монсен подивилася на нього довгим поглядом. Усмішка пурхала у неї в очах, немов метелик.

— Тут не те, що ви думаєте, — сказала вона. — Я заздрила Анні. Захоплювалася нею. Бували дні, коли я мріяла стати такою, як вона. Вона була моєю протилежністю. І ось я сиджу зараз тут, а вона…

Астрід втупилася поглядом у вікно:

— Вона одягалася так, ніби залишалася голою, і так виходила в світ, — ця Анна. Чоловіки з’являлись і йшли геть, вона знала, що їй їх не утримати, і все-таки любила. Вона не вміла писати олією, але виставляла свої картини на загальний огляд. Зі всіма вона розмовляла так, ніби мала підставу вважати, що вона їм подобається. І зі мною теж. Траплялися дні, коли мені здавалося, що вона вкрала характер, який по ідеї мусила мати я. Але я знала — нам разом на цьому світі місця немає, і мені слід чекати своєї черги. — Вона знову засміялася нервовим сміхом. — Але вона померла. І тоді виявилося, що я помилилась. Я не можу стати нею. І ніхто не може стати нею зараз, — вона перевела погляд на Харрі: — Ні, я не ненавиділа її. Я її любила.

Харрі відчув, як у нього застукало в потилиці.