Безтурботний

— Структурні зміни, — відповів Волер. — Крім того, начальник кримінальної поліції та Мьоллер наполягли на моєму поверненні. У забійному я досяг непоганих результатів, якщо ще пам’ятаєш.

— Як я можу забути?

— Ну не знаю, стільки доводиться чути про довготривалий ефект рясних узливань…

Якби Харрі не встиг упертися рукою в приладову панель, різке гальмування шпурнуло б його лицем прямо на вітрове скло. Бардачок відкрився, і щось важке впало на підлогу, попередньо стукнувши Харрі по коліну.

— Якого біса, що це? — скрикнув він.

— «Джеріко-941», ізраїльський пістолет-кулемет, — як ні в чому не бувало пояснив Волер, вимикаючи мотор. — Не заряджений. Хай собі валяється. Ми приїхали.

— Тут? — здивовано запитав Харрі, пригинаючись, аби трохи краще роздивитися жовтий дворик, біля якого вони зупинилися.

— А в чому справа? — поцікавився Волер, що встиг уже наполовину вилізти з машини.

Харрі відчув, що серце його забилося сильніше і частіше. Поки він намагався відшукати дверну ручку, в голові промайнув вихор думок, із яких затрималася тільки одна. Все-таки треба було тоді взяти слухавку та передзвонити Ракелі.

Туман повернувся. Він сочився всередину з вулиці, проникаючи із-за дерев у щілини вікон, уриваючись услід за ними у вхідні двері, що відчинились одразу ж після того, як Вебер щось гаркнув у домофон. Туман переслідував їх по п’ятах на сходах, потрапляючи сюди із замкових щілин сусідських квартир. Він закутував Харрі як ватяна ковдра, і коли вони нарешті увійшли до квартири, Харрі почало здаватися, що він іде ніби в хмарі. Все навколо — люди, голоси, потріскуючі рації, сині спалахи бліців — було оточено якимсь фантастичним ореолом і не мало значення, оскільки насправді не було — просто не могло бути — реальністю. А коли вони опинилися перед ліжком покійної, що лежала з пістолетом у правій руці та діркою у скроні, він так і не зміг подивитися на кров на подушці або ж зустрітися з її порожнім поглядом, що звинувачував. Замість цього Харрі роздивлявся спинку ліжка, коня з відірваною головою, щосили сподіваючись, що туман незабаром розсіється і він нарешті прокинеться.

10

Не було клопоту

Навколо нього то виникали, то знову замовкали чиїсь голоси.

— Я старший інспектор Том Волер. Може хто-небудь із присутніх озвучити стислу версію того, що сталося?

— Ми прибули три чверті години тому. Тут перебував електрик, який її і виявив.

— Коли він її знайшов?

— О п’ятій. І відразу ж подзвонив у поліцію. Його ім’я… зараз подивимося… Рене Єнсен. Тут у мене ще є його особистий номер і адреса.

— Чудово. Подзвоніть і пробийте його по наший базі.

— О’кей.

— Рене Єнсен?