Безтурботний

— Куля, мабуть, пройшла наскрізь через усю черепну коробку, пошкодивши мозок і порушивши тим самим усі життєво важливі функції. Якщо припустити, що температура в кімнаті не мінялася, то, судячи з температури тіла, вона мертва вже мінімум шістнадцять годин. На тілі відсутні будь-які інші сліди насильства. Немає ніяких відмітин від ін’єкцій або інших ознак медикаментозного втручання. Одначе… — Тут лікар зробив театральну паузу: — Стан вен на зап’ястях указує на те, що це не перша її спроба суїциду. Чисто з царини припущень, але навскидку я б кваліфікував її стан як маніакальну депресію або просто депресію із суїцидальним синдромом. Готовий побитись об заклад, ми зможемо знайти її медичну карту в якого-небудь психіатра.

Харрі спробував щось сказати, але язик, подібно до ніг, не бажав його слухатися.

— Точніше зможу сказати, коли погляну на неї ближче.

— Спасибі, лікарю. А ти що повідаєш, Вебер?

— Зброя звичайнісінька — «Беретта-М92Б». Відбитки на рукояті належать одній людині — скоріше за все, їй самій. Куля, що застрягла в дерев’яній частині ліжка, підходить до цього типу зброї, так що балістична експертиза напевно підтвердить, що вона випущена саме з цього пістолета. Повний звіт буде готовий завтра.

— Добре, Вебер. Так, іще дещо. Коли електрик прийшов, двері були замкнуті. Я звернув увагу, що там — ригельний замок, а не клямка. Отже, виключено, що хтось сторонній побував тут і вийшов, зачинивши двері. Певна річ, якщо він не прихопив із собою ключі покійної. Іншими словами, якщо знайдемо її ключі, то внесемо ясність до цього питання.

Вебер кивнув і виставив на загальний огляд жовтий олівець із зв’язкою ключів, що висіла на нім.

— Лежали на комоді в коридорі. Це універсальний ключ — підходить і до під’їзду, і до всіх спільних приміщень у будинку. Двері в квартиру ним також можна відімкнути — я перевіряв.

— Чудово. По суті, нам бракує тільки власноручно написаного прощального послання. У кого-небудь є заперечення проти того, щоб вважати цей випадок цілком очевидним?

Волер по черзі обвів очима Вебера, лікаря і Харрі.

— О’кей.тоді нам залишилося тільки повідомити сумну звістку близьким родичам і провести офіційне упізнання.

Він вийшов у коридор; Харрі, як і раніше, продовжував стояти біля ліжка. Трохи згодом Волер знову заглянув до спальні.

— Все ж таки здорово, коли пасьянс сходиться з першого разу. Вірно, Холе?

Харрі відчув, як мозок його віддав команду кивнути, проте зовсім не був упевнений, що голова послухається.

11

Ілюзія

Я проглядаю перший відеозапис. Якщо розбити його на кадри, стає виразно видно спалах пострілу. Порохові частинки, що ще не перетворилися на чисту енергію, схожі на рій астероїдів, які супроводжують комету в її мандрах крізь атмосферу і згоряють у цій атмосфері у міру того, як сама комета безперешкодно рухається все далі й далі вглиб. І ніхто не в змозі їй перешкодити, бо шлях її визначений наперед мільйони років тому, ще до появи людства, до того, як виникли відчуття, до народження ненависті й милосердя. Куля входить у голову, обриваючи думку, повертаючи назад мрії. І в самій глибині свідомості імпульсом нервових закінчень, що народився в центрі болю, виникає остання думка — SOS, суперечливе благання про допомогу, звернене до себе самого, — блискавкою пронизує мозок і тут же гасне. Натискаю на клавішу миші, вибираючи другий відеозапис. Поки мій комп’ютер перемелює інформацію, продираючись крізь морок їнтернету, я дивлюсь у вікно на зірки, що обсипали небо, і думаю, що кожна з них — свідчення невідворотності долі. У них немає ніякого сенсу, вони вищі за потребу людей в усьому знаходити логіку та взаємозв’язок. Через те вони такі прекрасні, розумію я.

Нарешті другий відеозапис готовий. Я натискаю на «ріау». Play a play[13]. Все той самий спектакль бродячого театру, щоправда, тепер він поставлений на новому місці. Ті ж репліки, рухи, все той самий костюм, та ж сценографія. Змінені лише статисти. І завершальна сцена. Сьогодні ввечері граємо не трагедію.

Я цілком задоволений собою. Я Зумів передати суть виконуваної мною ролі — холодного професіонала, антагоніста, яким точно знає, чого хоче, і якщо треба, то вбиває. Ніхто навіть не намагається тягнути час — після Бугстадвеєн вони просто не сміють. І тому на ті дві хвилини —- сто двадцять секунд, які я сам собі відпустив, я — Бог. Ілюзія спрацьовує. Мільйон одежин під комбінезоном, подвійні устілки, кольорові контактні лінзи, завчені рухи.

Я вимикаю комп’ютер, і в кімнаті робиться темно. Зовні доноситься лише звичайний міський шум. Сьогодні я зустрічався з Принцом. Дивний тип. При спілкуванні з ним виникає подвійне відчуття, як тоді, коли бачиш єгипетського бігунка — крихітну пташку, що клює залишки їжі, застряглі в зубах у крокодила. Він сказав, що в нього все під контролем, у Відділу пограбувань і розбійних нападів, як і раніше, немає ніяких доказів. Він отримав свою частку, а я — той єврейський пістолет, який він обіцяв мені дістати.