Безтурботний

— Розумію. А лептопа ти тут ніде не зустрічав?

— Лептопа?

— Ноутбука, портативного комп’ютера?

— А з чого це раптом?

— Бачиш слід ось тут, на деревинці? — Харрі показав на білястий чотирикутник на кришці столу якраз між ними. — Схоже, тут стояв лептоп, який потім звідси забрали.

— Ти так гадаєш?

Харрі відчув на собі допитливий погляд Халворсена.

Якийсь час вони постояли на вулиці, роздивляючись вікна її квартири — темні квадрати на блідо-жовтому тлі будинку. Харрі закурив пом’яту, трохи не в гармошку складену сигарету, яку знайшов у внутрішній кишені плаща.

— Дивно це якось із її ріднею, — сказав Халворсен.

— Ти про що?

— Хіба Мьоллер тобі не розповідав? Вони не знайшли ні її батьків, ні сестри, ні братів — тільки дядька, який, до речі, сидить. Мьоллеру самому довелося дзвонити в похоронне бюро, щоб вони приїхали й забрали нещасну. Буцім у самій смерті мало самоти.

— Отож. Що за похоронне бюро?

— Сандеманна, — відповідав Халворсен. — Дядько наполіг, щоб її піддали кремації.

Харрі зробив глибоку затяжку і простежив за хмаркою диму, що танула. Кінець процесу, що був початий селянином, який кинув тютюнове насіння в переоране поле десь у далекій Мексиці. Через чотири місяці насіння перетворилося на зелену рослину заввишки в людський зріст, через іще два його прибрали, зрізали листя, висушили, відсортували, упакували його і відіслали на одну з фабрик Р. Дж. Рейнольдса у Флориді або Техасі, де врешті-решт тютюнове листя перетворилося на сигарети «Ке-мел» із фільтром у вакуумній упаковці. Жовті пачки «Кемелу» запечатали в картонні ящики і завантажили на корабель, який пливе до Європи. І ось опісля восьми місяців частинка цього колись зеленого, зігрітого мексиканським сонцем листа випадає з пачки і застряє в кишені плаща якогось алкаша, коли той оступається на сходах або виходить із таксі, а може, коли використовує цей плащ як ковдру, не зумівши чи просто не зважившись відчинити двері власної спальні зі страху перед потворами, що ховаються під ліжком. Коли ж він нарешті знаходить зім’яту й обліплену смітинками сигарету, він пхає її до рота, з якого тхне перегаром, і підносить запальничку до іншого кінця. На якусь мить висушений і подрібнений тютюновий лист проникає в легені, приносячи їхньому володареві справжню насолоду, а потім виривається назовні, дістаючи довгождану свободу. Свободу розчинитися в повітрі, розвіятися, стати нічим. І відразу ж бути забутим.

Халворсен пару разів обережно кашлянув:

— А як ти здогадався, що вона замовляла ці ключі саме в майстерні на Вібес-гате?

Відкинувши недопалок, Харрі щільніше запнув плащ.

— Схоже, Еуне мав рацію, —’‘сказав він. — Буде дощ. Якщо ти прямо в Управління, то я з тобою.

— Харрі, адже в Осло напевно не одна сотня таких майстерень.

— М-м. Я подзвонив заступникові голови житлотовариства, Батогу Арне Рінгнесу. Славний хлопчина. Він сказав, що вони ось уже років двадцять користуються послугами саме цієї майстерні. Ну що, їдьмо?