— Хлопцеві тоді здалося, що чоловік мав вигляд поліцейського. Але він упевнений, що зуміє його пізнати, якщо побачить знову.
Харрі відчув, що спітнів. Виразно вимовляючи кожне слово, він запитав:
— А він може сказати, що це була за машина?
— Ні, він тоді поспішав і бачив її мигцем.
Харрі кивнув, як і раніше, машинально погладжуючи прилавок.
Халворсен обережно кашлянув:
— Але йому здається, це був спортивний автомобіль.
Харрі подивився на недопалок, що димів на підлозі:
— Колір?
Халворсен з жалем розвів руками.
— Червоний? — Голос Харрі звучав тихо і невиразно.
— Що-що?
Харрі різко випростався:
— Нічого. Запам’ятай ім’я. І йди собі додому до цього свого життя.
Почулося брязкання дзвоника.
Харрі припинив полірувати прилавок. Рука його безсило застигла. Здавалося, вона лежить на крижаному мармурі.
Астрід Монсен, сорока п’яти років, заробляла собі на життя перекладами з французької, якими займалася в кабінеті своєї квартири на Соргенфрі-гате. Мужчини в неї в домі не було, зате була аудіокасета із записом гавкоту зграї собак, яку вона щоночі незмінно підключала до домофону. Харрі довелося вислухати звук неквапливих кроків і дзвякання як мінімум трьох замків, перш ніж двері злегка прочинились і за ними показалося веснянкувате личко в обрамленні чорних кучериків.
— Ух ти! — мимоволі вирвалося у неї, коли вона побачила значні габарити Харрі.
Хоча обличчя жінки було йому незнайоме, у Харрі виникло відчуття, що він уже бачив її раніше. Мабуть, тому, що свого часу Анна вельми детально розповідала йому про свою боязку сусідку.
— Харрі Холе, забійний відділ, — відрекомендувався він, показуючи їй посвідчення. — Пробачте, що турбую вас так пізно. У мене є декілька запитань щодо того вечора, коли померла Анна Бетсен.