— Хай чим там воно є, — навряд чи йому треба було це казати, — вони, мабуть, усе ще доволі активні.
— Ми повідомимо про це уряд, чи як?
— Певен, вони знають більше за нас. — У його словах вчувалася чи то нервовість, чи то раптовий відступ. — Ні, думаю, не треба. То ж не наша справа, хіба ні?
Тоді вона запитала його щодо абревіатури З.У.Ж.И.Т.І., та вже було якось запізно. Мить була втрачена. Він сказав, що не знає, але це прозвучало так квапливо, що легко могло бути й неправдою. Він налив їй ще кульбабового вина.
— Тепер воно світліше, — промовив він дещо сухішим тоном. — А кілька місяців тому було каламутнішим. Бачте, навесні, коли кульбабки починають знову квітнути, вино ферментується. Неначе зберігає пам’ять.
Ні, сумно подумала Едіпа. Це так, неначе їхнє родинне кладовище все ще якимось чином існує у країні, де можна якось пройтися без усякої Східної Сан-Нарцисівської автостради і де кістки все ще спочивають з миром, живлячи примари кульбабок, і ніхто їх не виорює. Неначе мертві і справді зберігаються, хай навіть і в пляшці вина.
5
Хоча наступним її кроком мала би бути повторна зустріч із Рендольфом Дріблеттом, вона натомість вирішила поїхати прямісінько в Берклі. Вона хотіла дізнатися, звідки Ричард Верфінґер дізнався про Тристеро. Та ще, може, глянути, як винахідник Джон Нефастис забирає свою пошту.
Коли вона залишала Кіннерет, здавалося, Метцґер, так само як і Мучо, через її від’їзд не надто впадав у розпач. Прямуючи на північ, вона зважувала: заїхати додому дорогою до Берклі чи зробити це на зворотному шляху. Тоді ж з’ясувалося, що вона проминула з’їзд на Кіннерет, тож усе вирішилося само собою. Вона промчала східним боком затоки, тоді піднялася на пагорби Берклі та близько опівночі прибула до незграбного, багаторівневого готелю у стилі німецького бароко з темно-зеленими килимами, покладеними у вигнутих коридорах з декоративними люстрами. На вивісці у вестибюлі значилося: ЛАСКАВО ПРОСИМО НА КАЛІФОРНІЙСЬКИЙ З’ЇЗД АМЕРИКАНСЬКОЇ АСАМБЛЕЇ ГЛУХОНІМИХ. Усе освітлення у приміщенні палахкотіло яскраво-тривожним сяйвом; у будівлі скрізь панувала справжня німотна тиша. Портьє підхопився з-за столу, де спав, і звернувся до неї жестами. Едіпі спало на думку показати йому середній палець, щоб подивитися, що трапиться. Та вона довго гнала автомобіль, і її раптово й одразу охопила втома. Портьє провів її дещо звивистими, мов вулиці Сан-Нарцисо, й абсолютно німотними коридорами до кімнати з репродукцією Ремедіос Варо. Вона заснула майже відразу, проте прокидалася через кошмар про щось у дзеркалі навпроти її ліжка. Нічого особливого, просто здалося, нічого вона там не вгледіла. Коли вона нарешті заснула, то побачила сон про свого чоловіка Мучо, який кохався з нею на м’якому білому пляжі, що не скидався на жодну зі знаних нею частин Каліфорнії. Прокинувшись уранці, вона сиділа випрямившись, і роздивлялась у дзеркало своє змучене обличчя.
Вона знайшла «Аналой Прес» у невеликій офісній будівлі на Шеттак-авеню. Вони не мали «
— Ні, — вголос заперечила вона. — «Хто раз хоч стрічу мав із Тристеро». У книжці з м’якою обкладинкою у примітці олівцем згадувався цей варіант. Але ж, по ідеї, книжка в м’якій обкладинці мала бути передрукована з тієї, яку вона зараз тримала у руках. Спантеличена, вона побачила, що в цьому виданні була ще примітка:
Лише відповідно до видання кварто[127] (1687). Раніше фоліо мало вставку на місці останнього рядка. Д’Аміко припустив, що Верфінґер, можливо, зробив наклепницький натяк на когось із наближених до двору, а пізніші «реставрації» насправді були роботою друкаря, Ініґо Барфстейбла. Суперечлива вайтчепелівська версія (бл. 1670) містить «Стріч тре’ одіозово кривих, О Ніколо», де, крім введення досить неоковирного олександрійського вірша, важко зрозуміти синтаксис, хіба що прийняти досить незвичайний, хоч і переконливий аргумент Дж.-К. Сейла[128], що цей рядок насправді є каламбуром на «Тристеро
Тоді звідки ж, здивувалася Едіпа, взялася ця куплена у Цапфа книжка в м’якій обкладинці, з її рядком «Тристеро»? Чи крім видань кварто, фоліо та вайтчепелівського фрагмента існувало ще одне видання? У редакційній передмові, цього разу підписаній якимось Еморі Бортцем, професором англійської мови Каліфорнійського університету, нічого такого не згадувалося. Вона згаяла ще майже годину, нишпорячи всіма примітками, та так нічого і не знайшла.
— От дідько! — вигукнула вона, завела машину і попрямувала до кампусу Берклі, щоб знайти професора Бортца.
Вона мала б запам’ятати дату на книжці — 1957 рік. Інший світ. Дівчина на англійському відділенні повідомила Едіпі, що професор Бортц на факультеті більше не працює. Він викладає в Сан-Нарциському коледжі, Сан-Нарцисо, Каліфорнія.
Звичайно ж, скривившись, подумала Едіпа, де ж іще? Вона переписала адресу та вийшла, намагаючись пригадати, хто видавав книжку в м’якій обкладинці. Однак не згадала.
Було літо, полудень робочого дня; геть не підходяща пора, щоб гасати по будь-якому з відомих Едіпі кампусів, окрім цього. Спустившись схилом від Вілер-Гола через Сазер Ґейт на площу, що рясніла вельветом, джинсами, оголеними ногами, білявим волоссям, роговими оправами, велосипедними спицями, що вилискували на сонці, учнівськими торбами, хиткими столиками, довгими паперовими петиціями, що звисали аж до землі, плакатами з незрозумілими абревіатурами РСМ, МАС, КВД[130], мильною піною у фонтані, студентами, що, схилившись одне до одного, вели бесіди. Вона прослизнула крізь усе це зі своєю серйозною книжкою в руках, заінтригована, охоплена сумнівами, чужа, сповнена бажання почуватися тут своєю, водночас усвідомлюючи, скільки для цього потрібно пропустити через себе інших всесвітів. Її власне навчання минало у часи нервозності, млявості та відчуженості не тільки серед її приятелів-студентів, але й серед значної частини соціуму, що виходив за межі студентського світу, якраз тоді побутувала така національна рефлексія на певні патології у вищих прошарках влади, вилікувати яку було під силу лише смерті, і цей виш, заколисливий і провінційний, геть не скидався на той Берклі з її власного минулого, а більше нагадував ті далекосхідні чи латиноамериканські університети, про які, бува, читаєш — ті незалежні культурні майданчики, де сумніву піддаються навіть загальновизнані кумири, де бурхає навала протилежних поглядів, з-поміж усіх можливих варіантів обираються найекстремальніші — словом, пряма загроза владі. Але перетинаючи Бенкрофт-вей, серед білявої молоді та гуркітливих «Хонд» і «Сузукі», вона чула саме англійську мову. Американську англійську. Де ж вони тепер — секретарі Джеймс та Фостер і сенатор Джозеф[131], і всі ці милі недоумкуваті божки, що стали покровителями такої поміркованої Едіпової молодості? В іншому світі. Вони ухвалюють рішення та переводять стрілки на інших життєвих коліях, куди їх усіх завели безликі стрілочники. Тепер вони всі деінде — у в’язниці, переховуються плутаючи сліди, шизануті на всю голову, героїнщики, алкоголіки, фанатики під вигаданими іменами, мертві, і неможливо їх нині віднайти. Поміж них юна Едіпа перетворилась у насправді рідкісне створіння, можливо, й непридатне для маршів і сидячих протестів, зате просто спец у пошуках дивакуватих слів у яковитських текстах.
Вона зупинила «Імпалу» на бензоколонці десь на сірому полотнищі Телеґраф-авеню і знайшла в телефонному довіднику адресу Джона Нефастиса. Потім під’їхала до багатоквартирного будинку у псевдомексиканському стилі, пошукала його ім’я серед поштових скриньок США, піднялася зовнішніми сходами та пройшла повз низку запнутих вікон, доки не знайшла його двері. У нього була зачіска «їжачком», і він так само скидався на підлітка, як і Котекс, але сорочку мав з різноманітними візерунками в полінезійському стилі ще часів труменівської адміністрації[132].
Відрекомендувавшись, вона послалася на Стенлі Котекса.
ebooksa