Диявольскі почвари

Патер Кальскен все ще дивився на нього з робленою добротою; тепер він з Мельхіором почав розважати, якими мають бути ці картини. Були голоси в капітулі, які бажали нових Страстей Христових, але каплиця недостатньо велика для цього, сказав отець, хіба що окремі частини Страстей будуть настільки маленькими, що їх потрібно буде розглядати за допомогою збільшувального скла. Тут Кальс дозволив собі ледь помітно посміхнутися, і художник теж усміхнувся за звичкою та ввічливістю.

- Коротше кажучи, - продовжував патер, - є місце для двох-трьох хороших картин; вівтарний образ залишиться недоторканим, він походить від майстра Поклоніння волхвів, це вже респектабельний живопис, його потрібно лише оновити, що, звичайно, Мельхіор, як останній учень старого художника, найбільш здатний... Що ж до мотивів нових картин, то після довгих роздумів у капітулі прийшли до висновку, що вибір слід залишити за художником... Вони розраховують на його благочестя.

У Мельхіора склалося враження, що при останній репліці мавпочка єпископа глянула на нього трохи криво, і в його пам"яті промайнуло те, що сказав маленький священик, коли стояв перед Ковзанярем і розмовляв із Кауденбергом про те, що личить художнику, а що ні. .

Художник спокійно відповів, що думка капітула є для нього честю, і він хоче довести, що гідний її.

- То ви виконаєте картини? - швидко запитав канонік. - Ви приймаєте замовлення?

І Мельхіор знову вклонився по-своєму - скромно й сухо. Канонік засміявся, аж тричі потиснув йому руку, і заявив, що парафіяльний священик і капітул були б дуже задоволені згодою Мельхіора. Він уже підвівся, щоб попрощатися, але біля дверей нерішуче замовк і з-під гострого трикутного капелюха ще раз кинув на Мельхіора питливий погляд:

- А як там Блансінтьє, дочка Кіліаана? Чи підкоряється вона, як чесна дружина, подружньому ярму? - Він голосно засміявся зі свого жарту, але за мить поклав коротеньку чорноволосу руку Мельхіорові на плече, обличчя його було суворим і лукавим, а голос знизився до конфіденційного шепоту: - Як ви вважаєте, майстре Хінтам, щойно ви закінчите свої картини, чи не час би вам і вашій дружині здійснити паломництво до землі швейцарів, до Айнзідельна?

Мельхіор не зрозумів, повторив наївно:

- Швейцарців? Айнзідельна?

Калс благоговійно кивнув:

- До чудотворного образу Божої Матері, погляд на який зцілює жінок від безпліддя.

Кров залила обличчя Мельхіора, і він знову відчув глузування, але цього разу не так, як дитячі жарти дурнів, розбиті яйця чи солом’яний вінок на дверях: тут все це було сказано з різкою, нарочитою серйозністю, навіть насмішкою. Не встиг він відповісти, як патер уже підійшов до дверей:

- Зважте, хазяїне! Бог з вами!

Він схопив дверну ручку і вийшов сам.

І скільки б разів Мельхіор не розмірковував над відповідними мотивами для замовлених картин, йому на думку завжди прощальні слова. Він розповів Блансінтьє про замовлення, але промовчав те, що сказав патер про Айнзідельн. Скільки разів це слово шепотіли Блансентьє на вухо огидні баби, яких він міг аж дуже добре уявити з їхньою нестерпною, ненависною, принизливою впертістю! Чому б не намалювати для каноніків три мораліте[28]: заздрість, наклеп і низьку світську хіть? Цілими днями він не міг позбутися образу пліткарок, він бачив їх перед собою, як вороній послід серед запалих, кривих стін - балакучі пташині голови, розпростерті дзьоби, оточені отруйним глузуванням і нечистими гадами... А може б кращими були образи пекла, що гріхи заздрощів і наклепів, показували б у диявольському карнавалі кати-поплічники сатани, переодягнені під карнавальних скоморохів? Він накидав свої ескізи на великі аркуші, не усвідомлюючи, що насправді малює лише свій шалений гнів. Коли він нарешті спокійно подивився на ці ескізи, то не зміг виявити жодної іскри морального повчання чи божої свідомості в цьому рої потворних створінь на папері: вони були абсолютно непотрібними для капітулу. Мельхіор сердито порвав аркуші - які дивні химери закралися йому у зір?

Він почав із відновлення вівтарного образу Білеама. Це була ще юнацька робота майстра, яка, незважаючи на жорсткий, традиційний підхід, чи, може, завдяки цьому, сповнила Мельхіора певною глибокою повагою. Білеам Панкрас використав багато позолоти, яка залишилася свіжою, але все інше було сірим або мало на собі тонку плівку свічкової кіптяви. Мельхіор наказав перенести картину до своєї майстерні та взявся за її очищення та відновлення колишніх кольорів. Робота дала йому час обдумати доручення каноніка, але це не могло заспокоїти його хвилювання. Через деякий час він знову почав свої мандрівки за містом; він уникав берегів річки, де розкинулися болота й ставки, жовті й непривітні з твердим окраєм тополь. Подалі від міста, обгородженого мурами, він втік від ударів молотів, скрипу жорен і котіння діжок - від усіх тих шумів на вулицях, у шинках, у дворах і навколо свого дому, яких він не чув, хіба що тоді, коли був у роботі всією душею - він відчував, що в блідій тиші піщаних вересків зі слідами зайців і оленів йому легше буде думати про замовлені картини. Він думав, чи варто малювати Страшний суд – Христа, який як Суддя залишив своє місце біля Отця, а Суд міг би передувати зішестю в пекло і воскресінню. Але незабаром він зрозумів, що після його розмов з Кауденбергом і завдяки його новому баченню Третього царства він не зміг би намалювати повернення Христа та все, що пов’язано з кінцем днів, відповідно до традиційних традицій, зробити так, як від нього і очікували...

Рік наближався до порогу осені. У своїх прогулянках Мельхіор бачив нитки бабиного літа, що тремтіли й мерехтіли від вологи серед вересу, підліску й мохових подушок. Вдалині пристрасно ревли олені, канюки завзято полювали на беззахисну здобич, навколо нього щось бризкало й тріщало - звуки таємного вмирання - до його ніг падали ялинові шишки. А коли ввечері він повертався додому, яскравість все частіше гасла в зелено-сріблястому променистому сяйві. Одного разу він сховався в гущавині підліску від першої групи мисливців, що тягнулася повз нього з міста до старих баронських мисливських угідь; він не хотів, щоб пани бачили його блукаючим і замисленим. Було щось спорідненого між цією порою, падінням листя, таємною, сильною, магічною силою запахів і звуків, у якій знову загострилася чоловіча пристрасть творіння і боролася зі смертю і власним життям. Знову й знову він забував, що блукав тут, щоб зібрати ідеї для роботи над замовленням; він був щасливий якось самотньо, похмуро - він уперше зрозумів, що таке бути пустельником. Він навіть намалював, без найменших слідів потворних духів, святого Ієроніма з книгою та пісочним годинником у печері зі старих пнів; плащ святого висить на оленячих рогах, навколо ялівці та піщані дюни, лев, сонно мружачись біля своїх ніг, спостерігає за пустощами хитрих зайчиків на пагорбі... А може намалювати для капітулу святих – його власних улюблених святих, таких, як він намалював після повернення з Антверпена, святого Мартіна і Христофора? Він дістав зображення і подивився на них, але ті йому не сподобалися. Від того часу, коли він їх створив, до сьогодні були випадки, які, в його очах, ніби висміювали праведність старих відлюдників.

Ієронім Босх – Святий Ієроним за молитвою, 1505 Музей Витончених Мистецтв, Гент

Одного разу після полудня - над землею низько нависли холодні червоно-сині хмари - Мельхіор повертався з однієї зі своїх самотніх мандрівок. Біля міської брами його погляд упав на кілька критих екіпажів, які прибули зі сходу; на мить він зупинився, як і інші глядачі, щоб поглянути,за старим звичаєм, на вози, що зупинялися біля міської корчми. Він побачив пару мандрівників, які виповзали з-під будок, полегшено зітхаючи, розпрямляли онімілі кінцівки. Раптом серце забилося у нього в грудях: поруч зіскочив із критого воза чоловік у капелюсі з широкими полями, посохом із срібним наконечником у руці й у такому широкому плащі, що мандрівник здавався вищим і імпозантнішим за інших. Мельхіор одразу впізнав ван ден Кауденберга. Його першим інстинктом було втекти. Але він підбадьорював себе; було зрозуміло, що Магістр Вільних Духів рано чи пізно повернеться сюди. Художник підійшов до приїжджого. У цю мить Кауденберг побачив його, для нього це було несподівано, він простягнув руки й світським жестом обійняв Мельхіора, а кілька бідних юнаків і старих людей дивилися з відкритими ротами на це витончене привітання.