Кауденберг попрямував до корчми, куди, з заціпенілими колінами, йшла більшість прибулих. Але Мельхіор зупинив його:
- Пане, ви знову будете жити в моєму домі, як і раніше», - і махнув одному з бідняків, щоб той забрав хазяйську поклажу від кучера.
Кауденберг заявив, що спочатку не збирався проходити через місто Мельхіора, але випадково не застав свого старого прпиятеля в Рейнській області, і це прискорило його повернення до Фландрії. Мельхіор подумав, що це не випадковість, що таємний король братства прибув спеціально; але він не сказав цього вголос. Він подумав про інше: Карл ван ден Кауденберг мусить впізнати ще до того, як вони приїдуть додому, що він, Мельхіор Хінтам, тепер одружився, обов"язково повинен впізнати. Присутність бідняка, що ніс скриню, не дозволяла йому говорити, з кожним кроком його збентеження зростало, а тиша ставала настільки незручною, що він помітив, як приїжджий кілька разів пильно дивиться на нього, хоча й сам мовчав. Підійшовши до дому, Мельхіор зупинився на порозі; Кауденберг щедро винагородив носильника, і вони з Мельхіором в рожевому сяйві сутінків подивились один другому в очі. Мельхіор із зусиллям видав легкий тон:
- А зараз, пане, познайомтеся з моєю дружиною. Через півроку після вашого останнього візиту я одружився.
Вражений Кауденберг повторив:
- Ви одружені?
І Мельхіор по тону його голосу відчув, що його гість не вважає його здатним на такий крок. Але відразу після цього запитання той чемно запевнив його, що для нього немає нічого більш почесного, як привітати дружину Мельхіора.
У темній залі будинку Мельхіор, запаливши свічки, покликав Блансінтьє. Вона вийшла з кімнати і завмерла, побачивши незнайомого чоловіка в плащі, капелюсі та з тростю. Вони обоє дивилися на неї: довга тонка темно-багряна сукня була майже чорною, золото й рубіни на її руках і шиї сяяли приглушеним блиском, від якого відкриті ділянки шкіри здавалися ще білішими. Жінка виглядала такою молодою, свіжою й чарівною, що навіть Мельхіорові здалося, ніби він раптом побачив її очима іншого чоловіка - очима гостя, який зняв свій великий дорожній капелюх і схилився з честю над її рукою, яку Блансінтьє йому подала, коли Мельхіор назвав його ім’я. Вона попросила Кауденберга зайти в кімнату, взяла його плащ, капелюх і трость, щоб прибрати їх, і оголосила, що швидко побіжить до найближчого погрібку за столовим вином. Мельхіор і Кауденберг сиділи один проти одного.
Мельхіор уникав пронизливих чорних очей відвідувача; чекав його запитань, але Кауденберг лише ввічливо, стримано сказав:
- Приношу, пане Мельхіоре, свої вітання з витонченістю і красою вашої молодої дружини.
Мельхіор затинаючись промовив кілька слів подяки; він розумів, що Магістр, попри всю свою доброту, хотів би знати більше. Він відкашлявся, а потім коротко й майже коротко повідомив гостеві, що Блансінтьє - дочка чоловіка, якого він, Кауденберг, зустрів під час свого попереднього перебування в місті, а саме дочка будівельника Кіліаана Бора, який тим часом помер . Він розповів про падіння будівельних риштувань, про смертне ложе Кіліаана і про те, як за бажанням вмираючого відбулися його заручини з Блансінтьє.
Кауденберг задумливо грав своїм перснем. Коли Мельхіор замовк, він запитав цього разу без стриманості:
- Заручини - з вашого дозволу чи без нього?
- Ви самі сказали, - після недовгого вагання відповів Мельхіор, - що моя жінка - красуня.
Кауденберг повільно кивнув, наче цього пояснення було достатньо.
- І ви одружилися перед вівтарем?
Мельхіор підтвердив:
- Священик моєї парафії здійснив наш шлюб.
Магістр посміхнувся і знову замовк, але раптово поза тим мовчанням нагромадилося важливих запитань, запитань, яких Мельхіор боявся. Гість не вимовив їх, а лише запитав, чи Мельхіор отримав його листа й плату за картини. Дякуючи, Мельхіор запевнив, що все пройшло як треба. Він додав, що пізніше отримав замовлення від жителя Кельна, Йоахіма Прахера, і описав Кауденбергу картину, на якій великі риби пожирають маленьких. А магістр знову кивнув - так, він знає про це, і він добре знає Йоахіма Прахера. На його обличчі спалахнула легка гордість; він цього не сказав, але Мельхіор виразно помітив, що господар не без марнославства думає про те, що він обіцяв Мельхіорові роботу й заробіток.
Блансінтьє повернулася з вином, накрила на стіл і принесла їжу, дуже вибачаючись за прості страви, які подала гостю. Але Кауденберг, похитавши головою, ввічливо заявив, що її частування - це саме те, чого він хоче і що для нього це є здоровим: він мандрівник, який понад усе цінує простоту та гостинність. Важка їжа, до того ж, коли її дуже багато, вже забрала надто багато життів.
ebooksa