Мельхіор поставив нові свічки в свічник і налив вина; сам він, усупереч своїй звичці, випив кілька келихів, його збентеження розтануло в темному жарі передчуттів. Блансінтьє також випила, коли гість підняв кубок за її здоров’я. Мельхіор бачив, наскільки жінка налякана, але в якийсь момент вона подолала свою сором’язливість, підвела очі й коротко й тихо всміхнулася їхньому гостеві. Обличчя Кауденберга, різко й темно вирізане світлотінями, які відкидало полум’я свічок, зберегло чоловічу доброту, але його очі зустрілися з її поглядом із коротким спалахом. Взагалі то, Мельхіор не бачив того чорного спалаху, але він не пропустив чарів, що розцвіли між магістром і Блансінтьє, наче троянда, що все ще замикає в собі душу і дихання. Це його не здивувало: він міг багато сказати про чари Кауденберга, як у відношенні чоловіків, так і жінок. Приємне блаженство від вина наповнило його тихим вогнем, з його думок і почуттів зникла уся суворість, коли вони спорожнили останній глечик вина, разом з тостом за їх дружбу втрьох, який підняв Мельхіор.
У протверезінні наступних днів Мельхіор боявся, що магістр задасть йому якісь запитання про його одруження - запитання, яких він боявся. Але Карл ван ден Кауденберг нічого не запитував. Мельхіор лише помітив, що коли гість був із ним і Блансінтьє, його допитливий погляд постійно блукав то на нього, то на неї. Іноді у Мельхіора виникало враження, що немає потреби нічого приховувати: для людини, знайомої зі світом, і такого знавця людей, як Кауденберг, справжній стан речей не міг залишитися прихованим, йому було легко побачити, що між Мельхіором Хінтамом і дочкою Бора-будівничого не цвіла ангельська любов адамітів. Часто такі думки будили в ньому бажання не таїти своїх хвилювань і непокоїв, оголити своє серце перед магістром і спитати його, як полагодити те, що так сильно не вдалося і зараз залишилося понівеченим. Але сором, боязкість і вроджена простота серця утримали його від цього зізнання. Однак він поговорив з Кауденбергом про замовлення капітулу, відносно якого у нього ще не було замислу.
Почувши це, гість засміявся:
- Дивно, майстре Хінтаме, що вам не вистачає ідей, а ви ж та людина, у якої, як я вважав, ідеї витікають, мов вода з джерела. Вас, напевно, турбує щось, що це джерело заткало... Можливо, це і справді був добрий час, коли я не застав свого друга Прахера вдома і прибув сюди... Дайте мені день-два, щоб все обдумати, і я впевнений, що можу дати вам кілька порад.
Занепокоєний зауваженням Кауденберга, Мельхіор дещо незграбно відповів, що очікував такої поради. І Кауденберг знову посміхнувся з мудрістю світської людини й прихованою насмішкою, посмішкою, яку Мельхіор не міг витримати.
Як раніше, так і тепер Кауденберг ходив у гості до заможних містян, особливо банкірів, відвідував меси та вечірні, роздавав подарунки бідним і намагався бути поміченим на вулиці в компанії одного або кількох членів Ради двадцяти чотирьох. Він також супроводжував Мельхіора на збори Зелених Шапок, але вечорами часто залишався вдома, писав листи в усі кінці світу, шукав гінців, які могли б їх доставити. При цьому він завжди знаходив час посидіти з Мельхіором у майстерні, і виявилося, що у нього справді були ідеї для картин, замовлених капітулом.
- Цього разу, - сказав він, - нехай це буде картина з Євангелій, друже мій; згадайте випадки найдавніших переказів, про які ми звикли говорити... Я бачу перед собою три картини, їх рідко малюють, але вони гідні того, щоб їх показати християнам. - Він таємничо посміхнувся, не дивлячись на Мельхіора, уяви, з якими він бавився, очевидно, йому подобалися. - Ви, мабуть, чули про праправнука Адама, який мав би бути сином Каїна, але насправді від Каїна його ділить багато поколінь - він є нащадком онука Каїна Кенана: я маю на увазі Єноха, який мандрував з Богом і піднявся на небо ... Поряд з тим праведником - вибачте, що відразу згадую його ім"я - я бачу князя миру, царя-священика, який зустрів посланця Божого ...
- Мелхіседек? - вставив Мельхіор.
У впевненості, з якою говорив Кауденберг, було щось таке, що відштовхувало Мельхіора, і водночас він не розумів, чому сам не подумав про постать цього таємного короля. Кауденберг розгладив складки свого чудового оксамитового домашнього вбрання і знову, не дивлячись на Мельхіора, підтвердив, що справді думав про Мелхіседека.
– І третій і останній образ, який я мав на увазі, – це мотив, який особливо підходить для вас: Содом і Гоморра в момент, коли вони знищуються палким гнівом Божим...
Ідея вознесіння Єноха захопила художника; він також зупинився на двох інших темах, які запропонував Магістр Вільних Духів.
Тож він почав працювати над образами, здебільшого в компанії Кауденберга, бо не хотів, щоб Кальс чи будь-хто з каноніків знайшов у картинах щось недоречне чи суперечне Святому Писанню. І гість продовжував йому радити: Мелхіседек має бути меншим за Авраама - так само, як Орлі свого часу малював четвертого царя зі Сходу меншим за Гаспара, Валтасара та Мельхіора; але, всупереч пастирській простоті Авраама, він повинен бути наділений усіма атрибутами своєї гідності правителя і царя Салема[29].
- Це буде ваше зображення, магістре, - сказав Мельхіор, - але з бородою, щоб непосвячені вас не впізнали... І я уявляю, що дияволи та їхні прислужники в тім самім саду палацу, в якому я маю намір розмістити двох посланців Бога, що стоять обійнявшись, стирчатимуть, скрегочучи зубами.
Кауденберг засміявся:
- Без дияволів не обійдеться?
І Мельхіор теж засміявся:
- Дияволи будуть дивними - духами, які хочуть зруйнувати державу миру, фальшивими священиками, правителями насильства та гнобителями.
Кауденберг відповів, що Мельхіор збагнув справжній дух братства, і що, коли картини будуть вивішені в каплиці, він завдасть ними важкого удару фальшивим священикам нашого часу. Єдиною складністю для Мельхіора було вознесіння Єноха: магістр Вільних Духів сказав йому, що це сталося під вогняним дощем і снігом, які падали одночасно; вцілілі згодом знайшли під снігом залишки допитливих прихильників патріарха, які навіть у годину його піднесення не хотіли втрачати його з очей... Чи не мавпочка єпископа, запитував себе Мельхіор, не винюхає, яким це чином він випадково натрапив на це чудесне вознесіння? і чи не приверне він небажаної уваги до того факту, що пан ван ден Кауденберг перебував у домі Мельхіора, коли той працював над картинами? Але Кауденберг висміяв ці побоювання, вважаючи, що Мельхіор не виявляв страху в інших випадках і представив у своїх картинах багато сміливих і особливих мотивів.
Мельхіор кілька разів змінював ескізи, пояснюючи Кауденбергу, що він ще не задоволений. Насправді ж він боявся представити їх Кальсу, поки магістр гостив у нього вдома; він був упевнений, що маленький, спритний канонік миттєво здогадається про походження ідей, і таке звинувачення, він міг би легше спростувати чи відмітати після того, як гість покине місто. Але ні багатий купець Карл ван ден Кауденберг, ні таємний король Мелхіседек не горіли бажанням готуватися до від"їзду. І Мельхіор здогадався, що його утримує. Магістр братства вже кілька днів не говорив про одруження Мельхіора, хоча в їхніх розмовах художник інколи відчував натяки. Він знав, що той не зробить жодного нав"язливого кроку, радше вичекає першого кроку художника. А тим часом Блансінтьє була тут. Між нею та Кауденбергом було щось таке, чому Мельхіор не міг знайти назви - якась чарівність, якась схильність, якась взаємна привабливість. Блансінтьє була більш сором’язливою, але й привабливішою, ніж зазвичай. У присутності гостя за столом вона перекинулася з ним лише кількома словами, але у Мельхіора, стурбованого своїми спостереженнями, склалося враження, що дружина чинить насильство над собою, що її рука щоразу тремтить, коли рука Кауденберга опиняється біля неї, або коли гість їй щось давав; що час від часу, спонукувана непереборною силою, вона кидає, як і ввечері його приходу, швидкий теплий погляд, на який Кауденберг відповідав таємним блиском в очах. Це була близькість без слова, без жесту, це була майже самовпевненість Блансінтьє, на яку Мельхіор дивився з болем у серці; бо це виявляло незаперечне захоплення магістром, у якому жінка також, мабуть, відчула володаря-чоловіка, хіба що... Мельхіор знову був наляканий тим, що між ними вже є розуміння, що Кауденберг не встояв перед спокусою відкрити його дружині, хто він є. Більше того, оскільки Мельхіор так уперто мовчав, він міг запитати її про природу їхнього шлюбу; і якби це було так, то одного-єдиного кроку було б достатньо, щоб перетворити ганебну стриманість Блансінтьє на гаряче полум’я. Такий чоловік, як Кауденберг, як дедалі болісніше усвідомлював Мельхіор, грався з жіночими прихильностями так легко, як він здогадувався і знав про них; напевно, окрім дівочої сором’язливості Блансінтьє та її мовчазності він давно відчув жадобу пригод для її тіла.
Мельхіор ламав голову над тим, як і коли ці двоє могли зблизитися, коли настав той відповідний час. З усією силою своєї уяви він бачив таємні обійми їхніх рук, якийсь жест чи слово від обізнаного у світі магістра, якийсь непереборно чуттєвий дотик. Ніч за ніччю він лежав біля Блансінтьє, яка спала або вдавала, що спить. Відстань між ним і тим спокійним струнким тілом, яке ще не зовсім втратило дитинства, здавалося більшим, ніж зазвичай, хоч, можливо, вже знало про таємниці, яким його навчив хтось інший. Ця думка була гіркою і водночас містила в собі солодко-злісний присмак насолоди, що пробудила в Мельхіорові бурхливу уяву. Блансінтьє, яка пригощала гостя дедалі дорожчими й багатшими стравами, - гість тепер не втрачав слів, нібито віддає перевагу простим і здоровим стравам, - Блансінтьє, яка, незважаючи на збентеження, все більш модно одягалася не лише на вулиці, а й вдома, щоб затримати на собі погляд Кауденберга і догоджати йому... який чудовий супутник для короля Мелхіседека! Він уже не міг сумніватися у плотському бажанні Кауденберга, було б безглуздим вважати, нібито магістр у цьому відношенні відрізняється від інших людей. І він теж прагнув підпорядкувати бажане своєму бажанню, хоч би за допомогою любовного мистецтва адамітів ... тим більшою була спокуса. Мельхіор розумів, що для такого чоловіка, як Кауденберг, усе повинно було мати однакову силу й потяг - задоволення й покора жінки, самовдоволення й прославлення Бога. Блансінтьє була справжньою причиною його вагань і тривалого перебування в місті, хоч осіння сірість ставала все холоднішою та сильнішою, а дороги досить скоро зробляться непроїжджими.
ebooksa