Диявольскі почвари

Кальскен швидко підняв руку:

- Но-но, я взагалі про це не говорив. Я сказав лише те, що спало мені на думку, але я не капітул, я повинен передати малюнки канонікам, пане Мельхіоре, і вони мають прийняти остаточне рішення. - Він підвівся, швидким рухом згорнув начерки і знову сказав впівголоса: - Дивні... дивні... миряни і теологія. - Він попрощався, Мельхіор проводжав його до дверей будинку. Він боявся, що священик перед тим, як піти, по-батьківськи пожартує про дитинку в пеленах, колиску та хрестильний одяг. У якийсь момент Кальскен справді ніби готувався до цього, але нарешті він лише посміхнувся і, перш ніж вийти з дому, сказав: - Привітайте нашу добру доньку Блансінтьє.

Ближче до вечору Кауденберг повернувся з міста; він оголосив, що обідав із мером Юстусом Сюетмондом, який допоміг йому купити доброго коня. Він не може більше продовжувати свій візит... зараз він повертається до Рейнської області.

- А що тобі зробила мавпа нашого єпископа? - недбало спитав він, наче його це вже не хвилювало. Мельхіор, якого останніми днями переслідувало майже неввічливе відносно магістра, і зараз також не міг утриматися від повторення в усіх подробицях розмови з малим отцем Францем. Водночас його погляд був прикутий до худого твердого обличчя Кауденберга, і він з тихим наголосом повторював вислови священика, що вказувало на підозру та недовіру священнослужителя до ініціатора старозавітних замальовок. Часом Кауденберг вибухав веселим сміхом, але кілька разів кутики його рота неспокійно смикалися. Мельхіор помітив це з прихованим задоволенням - і цей бастіон гордої мужності та безстрашності мав свою слабку сторону.

Коли Мельхіор замовк, Кауденберг знизав плечима:

- Вилитий наш канонічек, яка став надто зарозумілим. Це зауваження про мирян і теологію! Ті, хто краще знають, ті, що тільки вони знають! Не дозвольте збити себе з путі, мій друже, цей чоловік занадто малий для нас з вами.

Мельхіор відповів, що він не в настрої, щоб його збивали з дороги, але капітул є капітул, з цими панами не можна бути надто товстошкірим, тільки справа не тільки в Кальсі. Церква – це левіафан, і якщо вона не гризоне спереду, то може смертельно вдарити хвостом. Він і сам не знав, звідки ця балакучість, але побачив, що Кауденберг знову зробився неспокійним, що він бавиться перснем з печаткою і стиснув губи, перш ніж, зовні холоднокровний і в доброму настрої, відповів:

- Дні вашого левіафана полічені, ти це знаєш».

Прощальна вечеря з витворним гостем затягнулася без міри, але прикро було усім, хоча Блансінтьє поставила на стіл безліч гострих і солодких страв. Вона й прибулець були бліді, і всі троє випили зайвого, розмова тяглася ліниво й мляво, ніхто не хотів першим вставати з-за столу. Мельхіор не зводив очей з Блансінтьє та Мельхіседека. На білих щоках його дружини - дивно, як іноді вона нагадувала Гефзібу! - зацвіли червоні плями, обличчя магістра посіріло, риси загострилися.

Коли нарешті Кауденберг пробурмотів що вже пізно, Мельхіор, раптом жваво підвівшись із стільця, вигукнув:

- Пора ночі і сну... Наші дні приходять і йдуть. Нам було приємно, що ми могли запросити такого поважного гостя на цей бенкет, нам шкода, що це бенкет прощальний. Блансінтьє, обійми сін"є ван ден Кауденберга... Сін"є, будьте таким добрим і поцілуйте мою дружину в надії зустрітися знову.

З похмурим тріумфом він спостерігав, як Блансінтьє смиренно підвелася на ноги, і гість теж мусив підвестися. Мельхіор узяв холодну суху руку дружини й повів до Кауденберга, який мовчки стояв за своїм стільцем. Блансінтьє з зусиллям ставила ноги, крок за кроком, її повіки тремтіли, ніби вона мала розплакатися.

Мельхіор штовхнув її в обійми гостя і з майже хтивою усмішкою підбадьорив його:

- Поцілунок, кажу я, і тост за Ґертруду, захисницю мандрівників.

Він підняв склянку. Кауденберг, непомітно й елегантно вдаючи тремтіння, обійняв Блансінтьє. Вона якусь мить лежала, тремтячи, на його грудях, а потім піднесла до його губ щоку, яку магістр швидко поцілував. Він відпустив жінку, і гнівний тріумф Мельхіора знову спалахнув, коли він передав повні келихи магістрові та Блансінтьє. Вони випили. Мельхіор кинув свій келих собі за спину, і він із брязкотом розбився, і Кауденберг розбив свій теж. Блансінтьє опустилася на стілець, обіпершись ліктями на стіл, закривши руками обличчя.

Після від"їзду Кауденберга гірка скорбота Блансінтьє стала цілком очевидною, її мовчання лягло важким тягарем. Мельхіор не раз бачив на її обличчі сліди швидко витертих сліз. Зникла її радість від одягу, вона навіть занедбала себе і будинок, її волосся звисало, мов вірьовки, шнурки корсета бовталися на спині, вона не підмітала підлогу, відро на кухні біля плити було повним попелу та залишків їжі, які Мельхіор мав винести сам. Він знову розстеляв ліжко в майстерні, відтоді як Блансінтьє лежала люта й ворожа в його обіймах, піддаючись його пестощам із сильним болем, що відштовхувало більше, ніж злобні, грубі слова. Відокремлений від неї стінами й дверима, він здогадувався, як вона лежала вночі самотня й покинута, позбавлена ​​любові. Вперше в глибині душі прокинулося в ньому безсиле співчуття літньої людини під почуттям провини. Надворі пройшли дощі та хуртовини, пройшли втішні мандрівки та відпочинок у сільській тиші. Єдиною втіхою, бентежно мізерною втіхою було кочування з Зеленими Шапками. Кілька разів на тиждень вони тинялися з шинку в шинок. Мельхіор пив майже до Різдва, потім закрився вдома з кошеням. Він розглядав свої старі твори, читав Євангеліє або лежав на ліжку, схрестивши руки за головою, дивлячись на маленькі зелені скляні гомілки у вікні, за якими в сірій зимовій сірості ковзали тіні людей - лежав й чекав в неясному, тупому усвідомлення того, що він не знав, чого насправді чекає.

Після свята Богоявлення отець Кальс прийшов до майстерні, тупаючи ногами, щоб обтрусити сніг. Він сидів перед каміном, простягаючи до полум"я свої маленькі худі ручки і з прихованою, зловмисною цікавістю озирнувся, сповіщаючи:

- Мені приємно, пане Хінтаме, дуже приємно повідомити вам, що капітул прийняв ваші ескізи. З повною впевненістю у вашому таланті чекаємо на картини!

На мить Мельхіорові здалося, що він цілими днями чекав цього рішення, але зараз він не відчув ні радості, ні задоволення, коли Кальскен проквакав замовлення, хоча сам священик, здавалося, був дуже задоволений. Мельхіор сидів тихо, промовивши лише кілька слів побіжної подяки. Кальскен потер руки, поділ його ряси почав парувати від тепла вугілля в комині, його рот, повний гострих чорних прогалин, зберіг батьківський співчутливий вираз, який він завжди мав до жінок і дітей.

- Чому так довго, запитаєте ви?.. Але ви ж знаєте, яка людина зайнята в цей час, канун свят, Різдво… Крім того, мафусаїлів вік пароха ускладнює прийняття рішення. Ну, не буду втомлювати вас причинами, важливо, щоб ваші картини скоріше висіли в каплиці, важливо, щоб ви їх спочатку намалювали, ха-ха!