Священик подивився на балкову стелю, схрестив пальці і, ніби після довгих роздумів, почав знову:
- Три зображення, потім... Єнох, який йде на небо... Авраам, благословенний Мелхіседеком... і знищення Содому і Гоморри. Три образи зі священних книг, які неодмінно принесуть честь нашому місту, ми не сумніваємося у вашому великому таланті... - Голос його згас, він повільно перевів погляд на Мельхіора, і навколо нього знову заграла добродушна посмішка. губи: - З цих причин капітул вирішив відзначити ці три картини виплатою в тридцять флоринів за кожну і віз торфу на зиму, якщо тільки ви не віддаєте перевагу половині засоленої свині замість торфу... - він розклав, Мельхіор, мимо волі, подивився на його сухі, воскові долоні, ніби на них лежала плата. Він не знайшов відповіді, внутрішньо йому було настільки байдуже, що він навіть не замислювався: багато чи мало тридцять флоринів за картину. Канонік опустив руки, мабуть, по-своєму витлумачивши мовчання Мельхіора. - Ти знаєш, що тридцять флоринів за картину - це в півтора рази більше, ніж тобі колись заплатили за
Несподівано він фамільярно нахилився до Мельхіора:
- Дев’яносто флоринів плюс торф або половина засоленої свині, - сказав він, і в його голосі була якась напруга, наче в горлі пересохло; він кашлянув і продовжив: - Це ще не все, майстре Мельхіоре, що я вам пропоную або, якщо хочете, те, про що я вас прошу... Ми так далеко зайшли в Старий Завіт із вашими картинами, що я збираюся до замовлення капітулу додати ще й моє особисте - мотив також із Старого Заповіту...- Іскра цікавості спалахнула в Мельхіорі під безбарвним спокоєм духу; якусь мить вони зі священиком допитливо дивилися один на одного. - Я хотів би побачити, - сухо продовжив канонік, - окрім трьох картин, про які вже говорилося, четверту, призначену виключно для мене особисто, а саме Давида, який побачив Вірсавію.
Здивований Мельхіор мовчав, тож Кальс палко продовжив:
- Особлива подія з життя великого, богобоязливого царя Давида, обранця Божого, в якості мотиву картини, ви не вважаєте? Давид вперше бачить прекрасну жінку, яку - незважаючи на перелюбну пожадливість і лист, надісланий потім до Урії - він зробив матір’ю царя Соломона, носія найвищої мудрості та величі Ізраїлю. - Голос Кальса знову стих, і священик закашлявся, наче дим із труби дратував його голосові зв’язки. Мельхіор неспокійно поворухнувся... отже, це була причина тієї іскристої хитрості й добродушності в очах і поведінці священика, через яку він сидів, демонструючи свою перевагу своєму старому однокласнику й товаришу по грі! Мельхіор несвідомо посміхнувся, хтозна, може, насмішкувато, відповів маленькому канонікові зухвалою усмішкою. - Ну що ж, майстер-художник, тобі не подобається ця тема? Краса жінки, що купається, виявлена в усій її небезпечній тілесній пишності, якій Бог уже призначив вічну судьбу; поряд із нею - пристрасть легко запального царя, який за такою ж владою Бога втягується до служіння майбутній справі спасіння.
Мельхіор оволодів виразом свого обличчя. Він дивився на Кальса і прислухався до його слів. Теологічні пояснення отця Франца, теологічне виправдання розпусних мотивів самі по собі не були ані новими, ані безпідставними. Як інакше можна пояснити бажання Давида мати прекрасну супутницю Урії? Що тут було не зовсім правильного, так це сам канонік; власним замовленням він зробив хіть царя Давида своєю хіттю; більше того, він бажав мати в Мельхіорі спільника і помічника… О, Мельхіор мало не вимовив це вголос... він мав бути слугою, який відсував покривало, щоб виставити безпорадну Вірсавію у ванній, на зухвалий погляд.
Кальскен підскочив; незважаючи на сиве волосся й щербатий рот, він рухався легко. Священик згорнув поділ свого тепер уже сухого плаща, витер останні сліди бруду:
- Особисте замовлення, як я вже сказав, це четверта картина. Як ви думаєте, пане Хінтаме, п’ятдесят флоринів буде достатньою платою?
Він зайнявся своєю сутаною та черевиками, а Мельхіор, витріщившись на нього, пробурмотів, що п’ятдесят флоринів - це справді добра плата за картину. Кальс швидко схопив капелюха і натяг його на голову; він ще раз глянув на художника, навіть коротко і фамільярно торкнувся його:
- Тоді ми домовилися, що замовлення буде виконано, обидва замовлення, так можна сказати? - Мельхіор схилив голову перед авторитетним тоном каноніка. - Гаразд, - сказав Калс, - я радий вашій згоді, пане, і капітул теж буде радий, я думаю, що ми знаємо, як поклонятися пророкові на нашій батьківщині.
Він уже йшов до дверей, маленький на зріст, але сильний волею і самовпевнений, справа, здавалося, закінчилася.
Того ж зимового тижня Мельхіор взявся за роботу над трьома біблійними картинами. Він вирішив працювати швидко і солідно, почав малювати всі три одночасно; але в перші дні він не йшов далі, ніж кілька штрихів деревним вугіллям по ґрунтовці. Він бігав по майстерні, як тварини, яких колись бачив у бестіарії Пьєпенпооя, неспокійно ходячи за залізними прутами туди-сюди. Він навіть не думав про Давида та Вірсавію, картину, яку отець Кальс замовив для свого приватного будинку. Він ще не знав, як він вибереться з цієї скрутної ситуації, але вже вирішив, що не буде малювати цю картину і буде використовувати будь-яке виправдання, яке може спричинити затримку. Його турботою була Блансінтьє. Жінка хворіла, але назви цієї хвороби він не знав. Одного разу тривого і непокій гнали її з дому, навіть у туман і сніг, а в інший час вона годинами лежала на ліжку у своїй кімнаті. Іноді він чув, як вона розмовляла й сміялася, ніби розмовляла з укритою довіреною особою.
Мельхіор іноді намагався порушити її мовчання, йому здавалося, що він мусить вирвати з її жіночої душі отруєний шип. Він підходив до неї, як давній і старший друг, іноді намагався обережно взяти її за руку; але вона бачила це і кожного разу відсувала свою руку, перш ніж він міг її схопити. Йому здавалося, що він почав відучувати - не забувати - дотик її тіла. На все, що Мельхіор їй говорив, Блансінтьє відповідала короткими "так" чи "ні", даючи йому зрозуміти, що почувається в його домі служницею. Мельхіор сидів перед трьома незаписаними дошками; минули Масляна і Попільна Середа, його внутрішня сухість тривала. Часом він тягнувся до палітри та пензлів і змушував себе заповнювати гладко заґрунтоване, лаковане дерево, але це йому не вдавалося: порожній простір так залишався порожнім. Картина з Мелхіседеком незабаром була відкладена; якщо він взагалі малював, то віддав перевагу знищенню Содому й Гоморри. Це була тема, яка йому була знайома, хоча й тут він згадав образи, які Кауденберг кидав проти фальшивих сект. Коли він дивився на пекельний вогонь і дияволів, які карали місто, вони часто здавалися йому повторенням його попередніх образів, повторювалися навіть марення диявола. З гірким, жорстоким сміхом Мельхіор думав про себе та свої людські обмеження.
Під час щорічного свята Мельхіорової гільдії ще лежав пізній сніг, зрідка був мороз, але не докучливий - зима прощалася зі світом. У день святого покровителя, після меси та процесії, у місті було що побачити й почути: трупа аматорів зіграла влучну п"єску, імпровізовану віршем Домініком де Фреєм та кількома іншими вигадниками , хоча більшість жартів була видумана акторами на місці. Мельхіор не ходив на виставу, він знав ці видовища напам"ять - одні пусті слова й лоскотання, що викликали сміх, а тепер у нього не було ні голови, ні бажання. У Блансінтьє був один із її поганих днів, вона супилася й мовчала, наче побита, ходила по будинку, шаркаючи ногами, наче кожен крок її обтяжував. Різьбляр Леонард по обіді послав гінця спитати, куди Мельхіор подівся, свято покровителя лише раз на рік, і він не може обманути їх. Мельхіор був дуже здивований, коли ввечері Блансінтьє раптом оголосила, що не буде готувати вечерю, а піде з ним на великий бенкет, який влаштовувався в будинку гільдії Під Валами. Блансінтьє, яка цілий день тинялася в старих сукнях, зникла за дверима кімнати, щоб одягнутися, а Мельхіор, зітхнувши від її примхливості, одягнув чорний шовковий святковий каптан, сірі штани й добрі туфлі, і навіть намочив волосся, щоб його можна було зачесати назад і на плечі.
Терпляче чекаючи на Блансінтьє, він знову почув, як вона муркотить і розмовляє у своїй кімнаті, ніби в неї були гості, вона навіть на мить заспівала тихим голосом, так що Мельхіор здригнувся; її спів звучав по-дитячому, але не весело чи безтурботно. Коли вона нарешті з’явилася, він підвівся зі стільця й зблід, побачивши власну жінку. Вона виглядала незвичайно високою й тендітною в зеленій, мов плід гранату, сукні, зібраній на талії; на зеленому тлі, як бджоли на моху, було розсипане золоте листя, з широких рукавів-буф звисали позолочені петельки, ліф мав вузьку вставку з батисту і залишав глибоке біле поле для плетеного намиста з легкою підвіскою з коштовного каміння. Блансінтьє відкинула волосся з чола й заправила його під капелюх з цупкого чорного оксамиту, який стояв, мов високий круглий буханець хліба з єдиною золотою зіркою. В результаті її обличчя здавалося більш овальним і відкритим, лоб більш широко розкритим, а дуги брів витонченішими. Мельхіор затамував подих; він не міг пригадати, щоб колись бачив її такою владною і водночас такою чарівно молодою та неприступною. Йому спало на думку, що дружина не може так себе показувати, це небезпечна гордість, це виклик світові. Але Блансінтьє, подивившись на свої руки, швидко повернулася до кімнати й дістала з скриньки з коштовностями каблучку з великим бурштином. Стоячи на порозі, Мельхіор спостерігав і побачив, що обручка з сердоліком, яку він їй подарував, сповзає на палець її лівої руки, а бурштиновий - на праву. Він закусив губу... де вона взяла коштовність? І навіщо він ставив собі це питання, коли знав на нього відповідь. Він викинув це питання і відповідь так само швидко, як воно і виникло. Блансінтьє мовчки обернулася до нього, її величезні очі сяяли. Жінка взяла його під руку.
Вони йшли вулицями по вузьких стежках, з яких був відметений сухий сніг. Вечір був синій, наче десь горіли скриті лампи; на небі висів місяць. Вільною рукою Блансінтьє згорнула розвіяну сукню, щоб уникнути снігу; Мельхіор побачив на її нозі гостроносий черевик. На якусь мить він зрадів, що дружина спирається на його руку на нього; ніжний запах трав, пучки яких вона клала між сукнями, огорнув його так, що він забув про холод. На Великому Ринку стояла пара сніговиків на чолі з велетнем, у півтора рази вищим за людину, у капелюсі священика й дірявому плащі на плечах, із недвижимими вугільними очима й носом, що зухвало дивився вгору, ніби він був зроблений із заліза. Над майданом стояв синюватий туман, у ньому виблискували, як видовжені мармурові надгробки, набридлі дітям за стільки днів санні доріжки. Навколо велетенського сніговика зібралася група чоловіків. Коли Мельхіор і Блансінтьє пройшли повз них, вони побачили, що це були п’яні волоцюги, які намагалися встромити дерев’яну палицю в твердий, засніжений живіт сніговика, де у чоловіків був пеніс. Впізнавши Мельхіора, вони засміялися. Хтось із чоловіків з розмахом повісив на дрючок вовняну шапку з розмахом:
- Щоб ти, малий, не мерз! Тобі потрібен теплий плащ, заради святого Ганольфа.
Обличчя Мельхіора палало гнівом, бо так звали покровителя цеху рогачів. Блансінтьє йшла випростана й ніби глуха до всього; за ними крізь вечірню тишу лунали п"яні голоси, тупі й галасливі.
Вони прийшли до Валу Молотів, де стояв будинок гільдії; йшли туди й інші члени братства з жінками та старшими дітьми. З гнізда пір’ястих хмар, єдиного на нерухомому небі, виринув над міським муром краєчок повного місяця, порізаний зубцями, як четвертинка круглого сиру. У місячному світлі обличчя Блансінтьє стало ще тихішим, нерухомим і сріблястим; У Мельхіора склалося враження, що його дружина тепер іде повільніше, її очі широко розплющені в німому страху, дивлячись на нічну зірку.
ebooksa