- Приходьте, приходьте, як тільки зможете, сестро Амандо, - сказав він хрипким теплим тоном; збентежений, він помітив, що вимовив її ім"я вголос.
Аманда не відповіла. Вони дійшли до кінця критої галереї і тепер стояли на маленькому квадраті між кухнею та трапезною, поруч із купами дров і сміття. Аманда вказала на маленький плоский візок з мотузкою.
- Ось візок, - сказала вона, - у якому ми возимо хліб. Я не приховую, що мені соромно думати, що ви хочете взятися за цю роботу буксира.
Мельхіор уже взявся за візок, знайшов свій охочий тон:
- От побачите, як я справлюся з такою роботою.
Незважаючи на ці слова, Аманда виглядала насправді збентеженою, коли Мельхіор перекидав мотузку через плечі:
- Хліб нам постачає пекар Зегер Обрехтс з вулиці Соллеболле», - додала вона.
- Це той, якого називають "Блідим Зегером"? - відповів Мельхіор. - Хто б його не знав!
Аманда посміхнулася й доторкнулася щоки, наче хотіла стерти рум’янець. Мельхіор уже тягнув воза до воріт; він відчув, як черниця дивиться на нього. Він був сповнений щасливої безтурботності.
Відтоді щодня Мельхіор Хінтам з’являвся на роботу у францисканський монастир. Час від часу він бачив Аманду й міг обмінюватися з нею кількома словами, переважно привітаннями. Але так само часто вона залишалася невидимою, і він мусив виконувати накази Марвіни чи іншої сестри. Кілька разів з"являлася й настоятельниця, з витонченим обличчям, наповненим характером, мабуть, її цікавив знаменитий живописець, такий ревний у служінні; але він ще не перекинувся ні словом із нею. Мельхіор приносив хліб, рубав дрова на опал, іноді допомагав кухонним сестрам палити в пічі, тягав відро за відром воду з монастирської криниці – економія тут була непотрібна, – іноді ніс повну коробку ліків за сестрами милосердя, коли вони доглядали. хворих та поранених в саду. Іноді чергував і на роздачі юшки, сидів на вулиці з великим дерев"яним черпаком у руці або підтримував вогонь під чорним казаном. Так і побачили його, один за другим, міський радник Сюетмонд і старий адвокат Дакенессе і налякалися. Радник навіть забув привітати Мельхіора, жах адвоката переборола давно вкорінена доброта; проходячи повз, він кивнув Мельхіору, але потім ще поспішніше відійшов. Їхній ненавмисний подив залишив художника байдужим, як і глузливі посмішки солдат міської варти, яких він тут і там зустрічав, виконуючи доручення біля монастиря. Його відразу впізнали, показували на нього пальцями, били від радості по стегнах і кликали вслід: "святоша!" і "дурень!".
Поки він виконував роботу слуги, а головне, поки чув близькість Аманди, Мельхіор не відчував втоми. Вдома він кидався на ліжко і спав, як осел, який годинами тягав важкі мішки з зерном до млина. Днями й тижнями він не торкався пензля, пера чи олівця, навіть найменша задумка не спокушала його. Він був щасливий. Його щастя було схованим, мов скарб в ослячій шкурі щоденної праці, цього щастя ніхто не бачив, він плекав його і насолоджувався ним один. Воно найбільше нагадувало те щастя, якусь ледь усвідомлену тугу, якийсь світлий образ надії й ніжності, погляд втомлених, розчарованих очей у недосяжну багато-багато років зелену далечінь. На відміну від більшості черниць, які з часом звикли до нового батрака, Аманда все ще виглядала збентеженою та трохи приголомшеною, побачивши, як він рубає дрова, тягне візок для хліба чи черпає воду. За тим її подивом від його скромних послуг Мельхіор із тихою радістю вгадував, але не усвідомлюючи цього, її захоплення та велику прихильність, які випливали з її любові до живопису.
Він майже не помічав, що його щоденні візити до францисканського монастиря, хлібний візок, до якого він запрягався, його майже безмежне приниження, мали щось дивовижне. "Блідий Зеґер" всюди розповідав, як той художник, Мельхіор Хінтам, тяжко працює, щоб доставити хліб до монастиря - справді незвичайна робота для людини, яку, як кажуть, знають і славлять далеко за межами баронства; але, звісно, є щось несумісне з цією славою, і все ж добре пам’ятають одержимість тієї молодої, люблячої розкіш істоти, яка була його дружиною до того, як вона зрадила його з тим підозрюваним авантюристом, з яким пізніше втекла... Сусіди Мельхіора щоразу як розмова доходила до нього, подумали, що зовсім не було б дивним, якщо художник наклав на себе покуту за щось, а такі речі треба поважати, хоч які б смішні вони не були. І коли молоді хлопці на його вулиці, які невдовзі після пожежі знову набралися зухвалості, зібралися знову дражнити Мельхіора глузливими піснями, дорослі заборонили їм це робити. Тому від нього й відстали.
Мельхіор отримав помічника. Це став той дикий Тетьє Роен, тепер безпритульний, як і багато його товаришів із халуп, жартівник, чию глинобитну хатину знищив вогонь, і тепер який тягався з одного притулку до іншого мов бродячий собака - спав один раз у парафіяльній церкві , нині в монастирському сараї, або між купами дощок у теслярському дворі; жив на благодійній юшці і хлібі, він проклинав найостаннішими словами і високопоставлених, і бідняків. Але міста він не залишив – це було його місто, він тут народився, де б він міг оселитися? Тут йому судилося жити, страждати і подихати.
Одного червневого ранку, коли Мельхіор тягнув із вулиці Соллеболле важко навантажений візок з хлібом, Тетьє зручно сидів на сонці, опираючись спиною об нагріту стіну. Він сидів без шапки, волосся його звішувалося стручками, наче вимазане собачим жиром, ноги замість черевиків були замотані у повстяне ганчір’я, обв’язане конопляною мотузкою навколо щиколоток, і колір ганчірок і щиколоток був однаковий. Вітер, хоч було літо і тепло, проникав крізь дірки в його одязі, а дірок було багато. Тетьє почухав собі ребра й лопатки, дивлячись наполовину примруженими очима на покритому щетиною обличчі на Мельхіора та його візок. Художник, підійшовши ближче, поставив візок і витер піт з лоба. Тетьє зневажливо вишкірив зуби.
- Тобі жарко, маляре, чи це тільки здається? - запитав він.
Мельхіор здув собі волосся з чола.
- А ти, гонивітер? Давно відучився потіти?
Тетьє витягнув руки й ноги.
- Я живу по-багацькому, - сказав він, - вишукую і вбиваю вошей.
Мельхіор засміявся.
ebooksa