– Мені приємні твої припущення, – зауважив Боббі. – Завдяки їм я почуваюся важливим. А проте, гадаю, що це всього лиш припущення.
– А я впевнена, що маю рацію. – Френкі підвелася. – Мені вже час. Зайти до тебе завтра?
– О! Звісно. Бадьорий щебет медсестер злегка набрид. До речі, ти щось дуже швидко повернулася з Лондона?
– Любий, щойно я дізналася про тебе, одразу помчала назад. Це так захопливо – романтично отруєний друг.
– Не знаю, чи є бодай трохи романтики в морфії, – задумливо відказав Боббі.
– Ну гаразд, я зайду завтра. Тебе можна поцілувати чи не варто?
– Я не заразний, – заохотив її молодик.
– Тоді подбаю про хворого як слід.
Вона легенько поцілувала його.
– До завтра.
Коли Френкі вийшла, з’явилася медсестра з чаєм.
– Я не раз бачила її світлини в газеті (хоч там вона не дуже схожа на себе) і, звичайно ж, бачила, як вона тут роз’їжджала на своїй машині, але ніколи, так би мовити, зблизька. Ані краплі зарозумілості, так?
– Авжеж! – мовив Боббі. – Зарозумілою Френкі точно не назвеш.
– Я і старшій сестрі сказала: леді Френсіс не випендрюється. І не пихата. Проста, як ви чи я, так оце і сказала.
Боббі мовчав, подумки заперечуючи висновок медсестри. Вона, зрозумівши, що він не хоче підтримувати розмову, вийшла.
Молодик залишився наодинці.
Він допив чай. Тоді ще раз проаналізував дивовижну теорію Френкі, щоправда, не зовсім охоче, але погодився-таки з нею. Потім почав думати, чим би розважитися.
Погляд його зачепився за вази з ліліями. Так мило з боку Френкі привезти йому всі ці квіти, і вони, звісно, дуже красиві, та краще б їй спало на думку прихопити для нього кілька детективів. Молодик глянув на столик біля ліжка. Там лежав роман Уїди[12] і примірник «Джона Галіфакса, джентльмена»[13], а ще минулотижневий «Марчболт віклі таймз». Він узяв «Галіфакса».
Боббі вистачило на п’ять хвилин. Йому, вирослому на «Третій плямі крові», «Справі вбитого ерцгерцога», «Дивовижній загадці флорентійського кинджала», у «Галіфаксові» бракувало динаміки.
Зітхнувши, він узяв останній випуск «Марчболт віклі таймз».
ebooksa