Уві сні я веду Тедді повз карусель, він аж не тямиться від захоплення і просить потримати всі його олівці й крейдочки, щоб він міг покататися на тій каруселі. Він висипає всю коробку мені в руки — більше, ніж я можу втримати, — і олівці розсипаються навколо моїх ніг. Я розтикую їх по кишенях, бо рук не вистачає. І коли нарешті все збираю, Тедді зникає. Я загубила його в натовпі. Мій сон перетворюється на нічне жахіття.
Я гасаю по парку, розштовхуючи інших батьків, вигукуючи ім’я Тедді й зазираючи в кожен куточок. У парку «Країна казок» повно п’ятирічних дітей, і зі спини вони всі схожі одне на одного, будь-хто з них може бути Тедді, я ніде не можу його знайти. Я хапаю батьків за поли, благаю їх допомогти мені — будь ласка, будь ласочка, допоможіть, — а вони жахаються. «Це ж
Хоч-не-хоч, я мушу телефонувати Максвеллам. Боюсь повідомляти їм, що сталося, але це надзвичайна ситуація. Дістаю телефон і набираю номер Керолайн, аж раптом я його бачу! Аж у кінці парку він сидить на сходах хатинки Червоної Шапочки. Я ліктями прокладаю собі шлях крізь тисняву людей, намагаючись рухатись якомога швидше. Та коли добігаю до хатинки, це зовсім не Тедді. Це моя сестра Бет! На ній жовта футболка, вилинялі джинси й картаті чорно-білі кеди
Я підбігаю, обіймаю її і піднімаю. Не можу повірити, що вона тут, що вона жива! Я стискаю її так сильно, що Бет починає сміятися, а її ортодонтичні брекети виблискують на сонці.
— Я думала, що ти померла! Я думала, що вбила тебе!
— Не будь дурепою, — каже вона, і сон настільки реалістичний, що я відчуваю її запах. Від неї пахне кокосом і ананасом, бомбочками для ванн з пінаколадою, які вона з подружками часто купувала в
Вона пояснює, що та аварія була великим непорозумінням і весь цей час я даремно себе звинувачувала.
— Ти впевнена, що з тобою все гаразд?
— Так, Мел, я в повному порядку, на мільйон відсотків. А тепер ходімо кататись на
— Так, Бет, так! Що завгодно! Усе, що захочеш!
А потім знову з’являється Тедді, він тягне мене за руку, обережно трясе, щоб розбудити. Я розплющую очі — і ось лежу на дивані в барлозі, а Тедді простягає мені айпад.
— Він знову розрядився.
Я впевнена, що хлопчик помиляється. Я ж тільки-но, під час обіду, зарядила цей айпад, його батарея показувала рівень заряду 100 відсотків. Та коли сідаю на дивані, то помічаю, що в барлозі значно потемніло: сонце вже не світить у вікна, які виходять на північ. Годинник над каміном сповіщає про те, що зараз 5:17, але це неправильно, цього просто не може бути.
Дістаю телефон і переконуюсь, що зараз насправді 5:23.
Я проспала чотири години.
І Максвелли будуть удома з хвилини на хвилину.
— Тедді, що сталось? Чому ти мене не розбудив?
— Я дійшов до тридцятого рівня, — гордо каже він. — Відкрив вісім нових карток із пір’ям.
Мої руки брудні. Пальці й долоні вимазані чорною сажею, ніби я копалась у землі. На колінах у мене валяється недогризок олівця, а на підлозі розкидані олівці, фломастери й кольорові крейдочки — усе те малювальне причандалля, яке Керолайн заховала на кухні.
Тедді розглядає барліг широко розплющеними очима.