Приховані малюнки

— Може, дати вам ще води?

Він хитає головою так, ніби я не можу збагнути чогось найголовнішого.

— Я не прошу тебе піклуватися про мене. Я кажу, що це я потурбуюсь про тебе.

— Розумію. І подумаю про це. Але зараз треба доправити вас додому. Керолайн, мабуть, хвилюється.

Тед уже зовсім язиком не володає — щось плете про озеро Сенека, про край виноробства й утечу від усього. Він спромагається стояти без моєї допомоги, потім підтягає брюки-чинос і застібає їх на ґудзики.

— Треба їх спалити.

— Завтра, — кажу йому. — Спалимо їх завтра.

— Але не в котеджі. — Він вказує на датчик диму на стіні. — У тебе тут дуже стара електропроводка — на роликах і в трубках, — тож вона не така вже й міцна. Дуже крихка. Сама нічого там не крути. Клич мене на допомогу.

Я відчиняю двері котеджу, і Тед дибуляє на ґанок. Якимось чином йому вдається зійти трьома сходинками на галявину й не перечепитися, а потім він ступає в темряву й рушає до великого будинку.

— На добраніч, — гукаю йому вслід.

— Побачимо, — озивається він.

Я зачиняю двері котеджу й замикаю їх. Знаходжу зіжмакані серветки Kleenex на столику біля ліжка. Беру їх паперовим рушником і затовкую на дно кошика для сміття. Потім стягую з ліжка ковдри, знімаю простирадла й виявляю в цій мішанині три свої ліфчики. Я не знаю, як вони опинились у моєму ліжку — і не хочу знати. Завтра я все виперу й спробую забути, що це взагалі сталося.

Оскільки інших простирадл у мене немає, доводиться стелити на матрац банні рушники й лягати на них. Це не настільки жахливо, як здається. Усе, що треба зробити, — це заплющити очі — і я знову переношусь у прекрасний палацовий сад із його ніжними водоспадами й духмяними квітковими арками. Нічого не зіпсує мені цієї ночі — ані суперечка з Керолайн через спіритичний сеанс, і вже ж не виявлення Теда в моєму котеджі. І, перш ніж заснути, я прошу в Бога пробачення за те, що набрехала Адріанові. Прошу, щоб Він допоміг мені знайти правильні слова, щоб розповісти хлопцеві правду. Молюсь, щоб Адріан дивився крізь усі ті жахливі речі, які я вчинила, і бачив мене такою людиною, якою стала зараз, а не тим убоїщем, яким була раніше.

19

Наступного ранку я приходжу у великий будинок і бачу Керолайн і Теда, які сидять у сніданковому куточку, вбрані на роботу.

Керолайн п’є чай, а Тед сьорбає чорну каву, і вони дивляться одне на одного в мертвій тиші. Здогадуюсь, що вони чекають на мене.

— Ти можеш до нас приєднатися? — питає Керолайн. — Тед хоче тобі щось сказати.

У Теда жахливий вигляд. Він явно з похмілля. Краще б йому зараз лежати нагорі в ліжку або стояти на колінах у ванній в обнімку з унітазом.

— Я хочу попросити вибачення за свою поведінку минулої ночі. Це було абсолютно неприйнятно і…

— Теде, все гаразд, я вже забула про це.