Приховані малюнки

22
18
20
22
24
26
28
30

— І який завдовжки цей рівень?

Виявляється, ще один рівень триває добрих пів години. Закінчивши, Тедді благає мене зарядити айпад, щоб йому вистачило батарейок на потім.

Ми проводимо ранок, гуляючи в Зачарованому лісі. Я намагаюсь придумати нову історію про пригоди принца Тедді й принцеси Меллорі, але хлопчика цікавить винятково стратегія гри Angry Birds. Жовтими пташками краще атакувати дерев’яні споруди. Чорні пташки можуть руйнувати бетонні стіни. Білі пташки набирають швидкість, скинувши свої яєчні бомби. Насправді це зовсім не розмова; він просто перелічує якісь факти й дані, ніби намагається впорядкувати правила в голові.

Я помічаю срібний полиск серед листя на землі й стаю навколішки, щоб роздивитись, що то. А це — нижня половина стріли; верхня частина з оперенням відсутня, залишився тільки алюмінієвий стержень і пірамідоподібний наконечник.

— Це — чарівна ракета, — кажу до Тедді. — Такою зброєю вбивають гоблінів.

— Круто, — говорить Тедді. — А ще, зелений птах — це птах-бумеранг. Коли він атакує, то завдає подвійної шкоди. Тому я зіграю ним першим.

Я пропоную піти до Гігантської бобової стеблини й поповнити цією стрілою наш арсенал зброї. Тедді погоджується, але при цьому не виявляє особливого ентузіазму. Схоже, він просто відбуває час, з нетерпінням чекаючи, коли ранок закінчиться і ми підемо додому.

@@@

Обіцяю приготувати на обід усе, що Тедді забажає, але хлопчик каже, що йому байдуже, тож я просто готую йому сир на грилі. Поки малий наминає бутерброд, я нагадую, щоб він не користувався айпадом на тихій годині. Раджу йому весело провести час, граючись леґо, або конструктором «Колоди Лінкольна», чи іграшковими свійськими тваринами. А він дивиться на мене так, наче я хочу його надурити, ніби намагаюсь обманом позбавити того привілею, який він заслужив по праву.

— Дякую, але в мене є своя гра, — каже Тедді.

Він несе планшет у спальню, а я за кілька хвилин підіймаюся сходами на другий поверх і притуляю вухо до дверей його спальні. Ані шепотіння, ані розмов із кимось невидимим. Лише сміх Тедді вряди-годи й звуки пострілів із рогатки, пташиний вереск і гуркіт зруйнованих споруд. Він аж не тямиться від радості, але щось у цьому його щасті мене засмучує. Таке враження, ніби минулої ночі хтось клацнув вимикачем — і зникло щось чарівне.

Іду вниз, беру свій телефон і набираю номер будинку для літніх людей із назвою «Притулок для спочинку». Я кажу адміністратору, що хочу поговорити з однією мешканкою — Долорес Джин Кемпбел. Телефон дзвонить кілька разів, потім вмикається стандартне привітання голосової пошти.

— М-м, привіт, мене звуть Меллорі Квінн. Ми не знайомі, але я подумала, що, можливо, ви зможете мені допомогти.

Розумію, що навіть не уявляю, як викласти своє запитання, бо ж треба було потренуватися, перш ніж телефонувати, але вже пізно й треба просто йти напролом.

— Я хотіла запитати, чи не звали часом вашу матір Енні Барретт, із Спрінґ-Брука, Нью-Джерсі? Бо якщо це так, то я б дуже хотіла з вами поговорити. Чи не могли б ви мені передзвонити?

Залишаю свій номер і закінчую розмову, відчуваючи, що зайшла в глухий кут. Упевнена, що більше ніколи не почую про цю жінку.

Я мию посуд після обіду, а потім обходжу кухню з мильною губкою і протираю всі столи й полиці, намагаючись бути корисною. Відчуваю себе як ніколи вразливою на своєму робочому місці. Ніби в Керолайн щодня з’являється нова причина звільнити мене. Тож я займаюся справами, які не входять безпосередньо до моїх обов’язків: підмітаю і мию підлогу, протираю ізсередини мікрохвильовку. Відкриваю тостер і висипаю крихти з лотка. Лізу під раковину й наливаю рідке мило в дозатори, а потім стаю на стілець і витираю пилюку зі стельового вентилятора.

Уся ця дрібна рутинна робота мене трохи заспокоює, але я не впевнена, що Керолайн її помітить. Думаю, що мені потрібен якийсь масштабніший і честолюбніший проєкт, щось таке, чого вона не зможе не помітити. Я йду в барліг, лягаю на диван і подумки перебираю різноманітні варіанти, аж раптом мені спадає на думку пречудова ідея: ми підемо з Тедді в супермаркет, накупимо цілу гору їжі й приготуємо його батькам вечерю-сюрприз. Я розігрію всі страви в духовці, щоб їх можна було їсти, як тільки вони прийдуть додому. Навіть стіл накрию, щоб їм і пальцем не довелось ворухнути. Вони просто зайдуть у хату, посидять за смачною вечерею і будуть вдячні, що я — частина їхньої сім’ї.

Але перш ніж я спромагаюсь втілити цю ідею в життя, перш ніж підводжусь і складаю перелік того, що треба купити, я засинаю.

Не розумію, як це стається. Я не так уже й утомилась. Просто хотіла на хвильку заплющити очі. Але наступне, що я пам’ятаю, — це сон про місце з мого дитинства — малесенький сімейний парк розваг під назвою Storybook Land («Країна казок»). Його побудували в 1950-х на честь усіх класичних казок і дитячих віршиків Матінки Гуски. Діти могли там залізти на Гігантське бобове стебло, завітати до трьох поросят або помахати у вікно Старій жінці, яка жила в черевику — скрипучій аніматрон­ній ляльці з порожнім поглядом.