— І який завдовжки цей рівень?
Виявляється, ще один рівень триває добрих пів години. Закінчивши, Тедді благає мене зарядити айпад, щоб йому вистачило батарейок на потім.
Ми проводимо ранок, гуляючи в Зачарованому лісі. Я намагаюсь придумати нову історію про пригоди принца Тедді й принцеси Меллорі, але хлопчика цікавить винятково стратегія гри
Я помічаю срібний полиск серед листя на землі й стаю навколішки, щоб роздивитись, що то. А це — нижня половина стріли; верхня частина з оперенням відсутня, залишився тільки алюмінієвий стержень і пірамідоподібний наконечник.
— Це — чарівна ракета, — кажу до Тедді. — Такою зброєю вбивають гоблінів.
— Круто, — говорить Тедді. — А ще, зелений птах — це птах-бумеранг. Коли він атакує, то завдає подвійної шкоди. Тому я зіграю ним першим.
Я пропоную піти до Гігантської бобової стеблини й поповнити цією стрілою наш арсенал зброї. Тедді погоджується, але при цьому не виявляє особливого ентузіазму. Схоже, він просто відбуває час, з нетерпінням чекаючи, коли ранок закінчиться і ми підемо додому.
Обіцяю приготувати на обід усе, що Тедді забажає, але хлопчик каже, що йому байдуже, тож я просто готую йому сир на грилі. Поки малий наминає бутерброд, я нагадую, щоб він не користувався айпадом на тихій годині. Раджу йому весело провести час, граючись леґо, або конструктором «Колоди Лінкольна», чи іграшковими свійськими тваринами. А він дивиться на мене так, наче я хочу його надурити, ніби намагаюсь обманом позбавити того привілею, який він заслужив по праву.
— Дякую, але в мене є своя гра, — каже Тедді.
Він несе планшет у спальню, а я за кілька хвилин підіймаюся сходами на другий поверх і притуляю вухо до дверей його спальні. Ані шепотіння, ані розмов із кимось невидимим. Лише сміх Тедді вряди-годи й звуки пострілів із рогатки, пташиний вереск і гуркіт зруйнованих споруд. Він аж не тямиться від радості, але щось у цьому його щасті мене засмучує. Таке враження, ніби минулої ночі хтось клацнув вимикачем — і зникло щось чарівне.
Іду вниз, беру свій телефон і набираю номер будинку для літніх людей із назвою «Притулок для спочинку». Я кажу адміністратору, що хочу поговорити з однією мешканкою — Долорес Джин Кемпбел. Телефон дзвонить кілька разів, потім вмикається стандартне привітання голосової пошти.
— М-м, привіт, мене звуть Меллорі Квінн. Ми не знайомі, але я подумала, що, можливо, ви зможете мені допомогти.
Розумію, що навіть не уявляю, як викласти своє запитання, бо ж треба було потренуватися, перш ніж телефонувати, але вже пізно й треба просто йти напролом.
— Я хотіла запитати, чи не звали часом вашу матір Енні Барретт, із Спрінґ-Брука, Нью-Джерсі? Бо якщо це так, то я б дуже хотіла з вами поговорити. Чи не могли б ви мені передзвонити?
Залишаю свій номер і закінчую розмову, відчуваючи, що зайшла в глухий кут. Упевнена, що більше ніколи не почую про цю жінку.
Я мию посуд після обіду, а потім обходжу кухню з мильною губкою і протираю всі столи й полиці, намагаючись бути корисною. Відчуваю себе як ніколи вразливою на своєму робочому місці. Ніби в Керолайн щодня з’являється нова причина звільнити мене. Тож я займаюся справами, які не входять безпосередньо до моїх обов’язків: підмітаю і мию підлогу, протираю ізсередини мікрохвильовку. Відкриваю тостер і висипаю крихти з лотка. Лізу під раковину й наливаю рідке мило в дозатори, а потім стаю на стілець і витираю пилюку зі стельового вентилятора.
Уся ця дрібна рутинна робота мене трохи заспокоює, але я не впевнена, що Керолайн її помітить. Думаю, що мені потрібен якийсь масштабніший і честолюбніший проєкт, щось таке, чого вона не зможе не помітити. Я йду в барліг, лягаю на диван і подумки перебираю різноманітні варіанти, аж раптом мені спадає на думку пречудова ідея: ми підемо з Тедді в супермаркет, накупимо цілу гору їжі й приготуємо його батькам вечерю-сюрприз. Я розігрію всі страви в духовці, щоб їх можна було їсти, як тільки вони прийдуть додому. Навіть стіл накрию, щоб їм і пальцем не довелось ворухнути. Вони просто зайдуть у хату, посидять за смачною вечерею і будуть вдячні, що я — частина їхньої сім’ї.
Але перш ніж я спромагаюсь втілити цю ідею в життя, перш ніж підводжусь і складаю перелік того, що треба купити, я засинаю.
Не розумію, як це стається. Я не так уже й утомилась. Просто хотіла на хвильку заплющити очі. Але наступне, що я пам’ятаю, — це сон про місце з мого дитинства — малесенький сімейний парк розваг під назвою
ebooksa