Приховані малюнки

Заходжу в Starbucks і замовляю полуничний лимонад. Як наркоман, котрий одужує, я вирішила уникати всіх психоактивних стимуляторів, включно з кофеїном (але й зайвий фанатизм нікому не потрібен: я й досі роблю виняток для шоколаду, де якихось кілька міліграмів). Я проштрикую кришку соломинкою і тут помічаю в дальньому кінці їдальні Рассела, який п’є чорну каву й читає спортивні сторінки Philadelphia Inquirer. Мабуть, він останній в Америці, хто й досі купує друковану газету.

— Вам не варто було чекати, — кажу йому.

Він згортає газету й усміхається.

— У мене було відчуття, що ти сюди зайдеш. І я хочу знати, як усе минуло. Розкажи мені всі подробиці.

— Це було жахливо.

— А що сталось?

— Ваша козирна карта виявилась катастрофою. Вона не спрацювала.

Рассел починає сміятися.

— Квінн, мати вже мені зателефонувала. Десять хвилин тому. Як тільки ти вийшла з її дому.

— Справді?

— Вона боїться, що тебе перехопить якась інша сім’я. Хоче, щоб ти почала працювати якомога скоріше.

3

На пакування речей мені вистачає десяти хвилин. Я не обтяжена зайвим барахлом — маю лише найнеобхідніший одяг, туалетне причандалля та Біблію. Рассел дає мені вживану валізу, щоб я не носила всі свої пожитки в пластиковому пакеті для сміття. Сусідки по квартирі в «Тихій гавані» влаштовують невеличку сумну прощальну вечірку з китайською їжею на виніс і листовим пирогом ShopRite. І ось усього за три дні після співбесіди я залишаю Філадельфію і повертаюсь у Казкову країну, щоб почати нове життя в ролі няні.

Якщо в Теда Максвелла ще залишаються побоювання стосовно мого наймання, він докладає величезних зусиль, щоб їх приховати. Вони з Тедді зустрічають мене на залізничній станції. Хлопчик тримає букет жовтих маргариток.

— Це я їх вибирав, — каже він, — а тато купив.

Його батько рішуче забирає в мене валізу й несе її в машину, а дорогою додому вони влаштовують мені невеличку екскурсію околицями, показуючи піцерію, книгарню і слід від старої залізниці, дуже популярний серед бігунів і велосипедистів. Від колишнього Теда Максвелла — неусмішливого інженера, який допитувався в мене про іноземні мови й поїздки за кордон, — не лишилося й сліду. Новий Тед Максвелл веселий і невимушений («Будь ласка, називай мене Тед!»), і навіть його одяг здається зовсім простим. Футболка «Барселона», старомодні джинси й кросівки New Balance 995 у бездоганному стані.

Пізніше того ж дня Керолайн допомагає мені розпаковувати речі й облаштовуватися в котеджі. Я запитую про раптову метаморфозу Теда, і жінка сміється:

— Я ж казала, що він погодиться. Він бачить, що ти дуже подобаєшся Тедді. Більше від усіх, з ким ми розмовляли. Це рішення нам було найлегше прийняти.

Ми вечеряємо всі разом на задньому дворі у внутрішньому дворику, викладеному плиткою. Тед готує свою фірмову печеню з креветок і морських гребінців, Керолайн подає домашній охолоджений чай, а Тедді гасає навколо по траві, немов дервіш, і досі ошелешений тим, що я тепер житиму в них цілодобово, щодня, все літо.

— Я не можу в це повірити, я не можу в це повірити! — вигукує він і падає на галявину, щасливий до нестями.